Проповідь священика Сергія Ганьковського в Шосту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим створив її» (Бут. 1:27) – так оповідає Священне Писання про наше походження і про нашу високу гідність. Іноді хочеться, щоб гідність ця була дещо нижчою. Нащадків спокушеного Адама обтяжує висота людського покликання, пригноблює обов’язок відповідати благородному стандарту, заданому Спасителем у Його Нагорній проповіді: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Куди як простіше вважати себе частиною природи, хоч і високоорганізованим, але все ж таки звіром, бо яка у звіра відповідальність, у нього одні інстинкти, тобто стихії, йому природні і від його волі не залежні.

У людини, створеної за образом Божим, відповідальність серйозна. Від нас, хочемо ми того чи ні, вимагається багато що. Сьогодні апостол Павло нагадує нам про деякі з цих вимог: «В скорботах будьте терплячі, – каже він, – в молитвi постiйнi; у потребах святих берiть участь; будьте гостиннi до подорожніх. Благословляйте гонителiв ваших; благословляйте, а не проклинайте» (Рим. 12:12-14). Ось так! Однієї цієї останньої вимоги – «благословляти гонителів» – здається достатньо, щоб впасти у відчай, бо зрозуміло: якщо ми не здатні так жити, які ж ми християни?

І те, що людина всупереч своїй пропащій природі, всупереч усім своїм тваринним інстинктам все-таки зберігає здатність жертвувати своїм часом, своїми інтересами, а іноді і своїм життям в ім’я життя, здоров’я або просто спокою іншої людини, це і є найдивніше, найприголомшливіше диво. Це те саме диво, якому здивувалися самовдоволені жителі Капернаума, «що до небес піднісся» (Мф. 11:23) у своїй гордині. Бо їх жорстокі серця потрясло не стільки зцілення розслабленого, яке здійснив Христос, скільки абсолютно безкорисливе служіння нещасному хворому тих, хто, залишивши свої справи, забувши про свої інтереси, поклали на плечі свої скорботний одр і принесли його до ніг Ісусових.

Сьогоднішнє євангельське читання закінчується словами, які усім нам необхідно усвідомити: «Народ же, побачивши це, здивувався і прославив Бога, Який дав таку владу людям» (Мф. 9:8). Влада зціляти дана була Синові Божому, але влада служити ближньому, забуваючи себе, дійсно дана «людям». І те, що ці самі «люди» так скористалися нею, здивувало не лише егоїстичних жителів Капернаума, але і Самого Сина Божого: «І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9:2).

Зцілення розслабленого, Гюстав Доре

«Віра їхня», віра друзів, які принесли розслабленого до ніг Спасителя, вражає і нас, сьогоднішніх читачів Євангелія. Адже якщо гріхи розслабленого були прощені не за його молитовний подвиг, не за його покаянні сльози, не за труди його постові, а за те лише, що друзі його попросили за нього Христа, тоді подія, про яку ми прочитали сьогодні в Євангелії від Матфея, кожному з нас дарувала нову надію на спасіння, нове сподівання на подолання наших тяжких гріхів.

Гріхи людські, страшні виразки душі, що паралізують нашу волю, пригноблюють нашу надію, можуть бути переможені, але перемагаються вони не стільки нашими власними зусиллями, скільки сукупними молитовними зусиллями усієї Церкви. Адже Церква – це місце, де «де двоє чи троє зібрані в ім’я» (Мф. 18:20) Господнє, і це ним, присутнім у Церкві, Сам же Господь обіцяв: «Істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного» (Мф. 18:19).

Сподіваючись на цю обіцянку Христову, не забудемо, проте, що Син Божий став Сином Людським не для того, щоб лікувати м’язове розслаблення людей і влаштовувати наше безскорботне і безбідне життя, але для того, щоб зцілити нас від єдиної і, безумовно, смертельної хвороби – від гріха. А то як би нам не опинитися в одній компанії з деякими книжниками з Капернаума, які готові були дозволити Ісусу зціляти тілесні недуги, але чинили опір усіма силами душі своєї, коли Він простив нещасному хворому його гріхи.

І ще одне важливо пам’ятати. Допомогти скорботному, утішити того, хто плаче, підтримати ослаблого можна тільки витративши частину свого єдиного і унікального життя на нього, того, хто шукає твоєї допомоги, зваливши на себе його тягар, тобто пожертвувавши собою заради нього. Тільки така жертва, як і було задумано Творцем на початку творіння, уподібнює просту грішну людину Христу-Спасителю. Тільки така жертва преображає колись пропащого в преподобного. І тільки у відповідь на таку жертву ми можемо сподіватися почути обіцяння Христове: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9:2). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці