«Не знаєте, чого просите».

Якщо уважно читати сьогоднішній євангельський текст, то впадає у вічі, що він складається з двох частин. Вірші 17-19 розповідають, як Ісус відділив Своїх 12 апостолів від жінок, які їх супроводили, і оповів їм, що їх чекає в Єрусалимі – «засуд… смерть». Інші ще не були готові, щоб це збагнути. Навіть апостоли до кінця не розуміли, чи не хотіли розуміти цього.

«І те, що Я вам кажу, вже стоїть прямо перед вами. Це не як дотепер, коли ще залишався час до Моєї години. Тепер година прийшла. Я іду, щоб бути виданим Моїм ворогам і бути пожертвуваним на спасіння усіх…»

Апостоли дуже по-різному реагують на це. Хто плаче, хто закриває обличчя і вуха наче поранені чи паралізовані.

«Це хай не станеться. Ми будемо Тебе захищати або разом помремо з Тобою. Хто Тебе видасть? Це було б занадто жахливим, якби це зробив один із Твоїх друзів, один із Твоїх учнів».

Тоді підійшла мати зі своїми синами Іваном і Яковом і просить, щоб Ісус у Своєму Царстві пошанував її дітей… Як кожна мати, і вона, бажає своїм дітям щасливої долі з Богом. Що в тому поганого?

Щоб краще зрозуміти її мусимо заглянути трохи назад, можливо на один-два дні (19:27-30): «Ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде?». Христос пояснює, але апостоли не зрозуміли що це відноситься до подій у Царстві Небесному: «Сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих».

Стократне того, що апостоли і всі їх послідовники отримаємо не на цьому світі. Хіба і всі ми не очікуємо вже тут, на землі, своєї нагороди за труди, признання і славу в людей, похвалу і возвеличення? Ми нічим не кращі від апостолів, хоч ми вже знаходимось на етапі після зіслання Святого Духа, а вони ще в дорозі до Зелених свят.

Розважання на кожен день