Продовжуючи роздуми про віру, зупинимося на батькові віри – Авраамові. Як каже ап. Яків, що віра без діл є мертвою. Якраз ділами і життям прийшлося підтверджувати Авраамові свою віру в Бога.

Перший раз, коли Господь звернувся до нього: «Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого [і йди] у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12:1).

А було йому тоді 75 років. Знаємо по собі, як важко буває, коли приходиться покидати свою батьківщину і жити на чужині, між незнаними людьми. А ще важче покинути свою рідню, свою домівку. Авраам це зробив. І зробив напевно без нарікання, без шемрання. Приніс це в жертву не як Каїн, а як Авель, з мирним серцем, з любов’ю. Тільки така жертва подобається Богові. Бо жертва без щирості, із сумним обличчям не мила Богові.

Другий раз Авраам доказує Богові, що він Йому вірний, коли Господь просить його, щоб приніс йому в жертву свого єдиного сина, на якого той так довго очікував: «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака; і піди в землю Моріа і там принеси його у всепалення на одній з гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22:2). Нашу любов до Бога потрібно підтверджувати не гарними словами, чудовим співом, чи маленькими подячками, а чимось найдорожчим, найлюбішим.

Віру в Бога потрібно ставити вище життя. Велику віру до Бога мала мама митрополита Андрея Шептицького: «Діти, якщо хтось із вас мав образити Бога важким, смертельним гріхом, то краще було б, щоб ви померли раніше. Гріх – це найбільше зло». Чи наша віра не розлітається, як горіх, що падає з дерева на землю?

Розважання на кожен день