«Допитливий віку цього»
Проповідь священика Сергія Ганьковського в П’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
У давнину Бог обіцяв народу Своєму Вождя, Який врятує нащадків Адамових, вигнаних на скорботну землю в поті чола свого їсти хліб свій. Цей Вождь, або, єврейською, «Мешіах» – «Помазаник», а грецькою – Христос, був обіцяний Богом ще пророку Мойсею: «Я воздвигну їм Пророка із середовища братів їхніх, такого як ти, і вкладу слова Мої у вуста Його, і Він буде говорити їм усе, що Я повелю Йому» (Втор. 18:18).
З тих самих часів народ Божий чекав свого Спасителя, і очікування це в різних людей було таким же різним, наскільки несхожими були і стани їх душ. Усі сучасники Ісуса з Назарету, як і старець Симеон, що прийняв на свої дряхлі руки Немовлятко, сподівалися «утіхи Ізраїлевої» (Лк. 2:25), проте якими різними були ці сподівання, якими несхожими надії, як по-різному розуміли різні люди сенс і зміст того, що ми з вами називаємо спасінням!
Деяким «хліб наш насущний» (Мф. 6:11), про який говорить Господь, здавався не більше, ніж звичайним батоном, і тому сенс усього життя уявлявся ним у шуканні ситості і тілесної зручності, а усі зусилля розуму і тіла спрямовувалися на те, «щоб каміння це хлібами стало» (Мф. 4:3).
Для інших, які вірять у правоту сили, у справедливість кулака, в істину примусу, «утіха Ізраїлева» була тотожна військовій перемозі на полях битв, а «торжество православ’я» – у нищівній поразці опонента в богословській суперечці.
Так кожен з нас намагається пристосувати Божу правду до своєї приватної користі, подібно до того як «допитливий віку цього» (1Кор. 1:20), той самий знавець закону із сьогоднішнього євангельського оповідання, намагається виділити з усіх заповідей Божих найбільшу, з тим, мабуть, щоб нехтувати іншими, не такими, як йому здається, значними.
Для Серцевідця Христа очевидно, що питання про найбільшу заповідь, поставлене Йому юдейським законником, лукаве, бо сформульоване не з простодушною метою утвердитися у вірі, але, як пише Євангеліст Матфей, «спокушаючи Його», тобто з метою уловити в протиріччях Того, Кого він називає «Учителем», піддаючи Його випробуванням «на предмет відповідності займаній посаді». Кажучи простіше, законник не стільки запитує про заповідь, скільки демонструє свій сумнів у тому, що Учитель, Який відповідає йому, і є обіцяний Богом Месія – Спаситель світу.
І тоді, щоб викрити піднесених знавців «Закону і Пророків» (Мф. 22:40), Господь запитує їх про те, що вони самі знають про Месію, як вони розуміють пророцтва про виконання величного задуму Творця світу про спасіння пропащого людства. «Що ви думаєте про Христа, чий Він Син?» – ставить Він питання самовпевненим «знавцям» (Мф. 22:42). Бо, якщо Він, Який говорить з ними, лише Учитель, тоді хто ж Христос?
«Знавці» нічого не змогли відповісти Співрозмовнику тільки з однієї причини: вони гадали, що відповіді таяться в книгах, і треба просто гарненько простудіювати їх, тоді як насправді «гострозоре одне лише серце», а пізнання Істини припускає не стільки розумове зусилля, скільки подвиг самозречення, тобто – любов.
Недаремно у відповідь на питання законника про найбільшу заповідь Господь говорить про любов. Адже міг говорити і про віру. Перша заповідь Декалогу: «Я Господь, Бог твій» – вимагає, здавалося б, передусім віри, довіри, упевненості, вірності, нарешті. А Христос говорить про любов.
Це слово не вміщується в розуми і душі не лише зачарованих власною праведністю фарисеїв. Воно не осягнулося і тими, хто сьогодні, зустрічаючи вас на вулицях наших селищ і міст, приголомшує покресленими кольоровими олівцями томами Священного Писання, щосили намагаючись довести вам, що вже їм, обранцям, відома справжня, непідробна правда про Бога. Як за часів Христових, вони розповідають вам про гріхи і спокуси Церкви і її служителів, уподібнюючись фарисеям, які усі допитувалися в апостолів, навіщо це «Учитель ваш їсть і п’є з митарями і грішниками?» (Мф. 9:11).
А тому Він з нами досі, що любить нас. Тому Він з нами, що «не здорові потребують лікаря, а недужі». І тому, що прийшов Він, наш Господь, «прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мк. 2:17). І ця правда про Бога, Який любить грішників, – наша найголовніша надія, наш найцінніший скарб. І, як написав у посланні в Коринф святий апостол Павло, «скарб цей ми носимо в глиняних сосудах, щоб велич сили була Божою, а не нашою» (2Кор. 4:7). Тобто тіла і душі наші слабкі і крихкі, як крихкі глиняні посудини. Нас і правда «звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені» (2Кор. 4:8,9). І от вже дві тисячі років оберігаємось і ми, і Церква наша не власними зусиллями, не досвідченістю нашою в богослов’ї і знанні «Закону і Пророків», але в позамежній і благодатній любові Божої до нас грішних. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці