Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні – Покрова. Сьогодні день, коли ми знову згадуємо про те, що ми улюблені, що ми не самотні, що в кожного з нас на страшний день, на чорний день, «коли настануть сутінки землі», на цей момент істини і Суду є в нас Заступниця, Мати «усіх скорботних і обтяжених», – Пресвята Діва Богородиця.

Для того, щоб спасти Нас, для того, щоб повернути нас у Рай, Бог став людиною. Але нічого б не вийшло навіть і у Всемогутнього, якби в усьому людському роді не знайшлося б душі, що зуміла так довіритися заклику Божому, так відмовитися від своєї волі, з такою чистою надією, з такою глибокою вірою піти за Ним, як це зробила Діва Марія. Тому і сталося диво Боговтілення, що одного разу, замість сумніву і недовіри, замість міркувань і розрахунків, з Її чистої душі вирвалося: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38).

Саме існування роду людського від цього моменту виявилося не марним, виправданим, що має сенс. Недаремно в стихирах свята Різдва Христового Церква співає: «Що Тобі принесемо, Христе, бо явився Ти на землі як людина заради нас? Кожне творіння, що від Тебе походить, подяку Тобі приносить: ангели – спів; небеса – зірку; волхви – дари; пастирі – чудо; земля – вертеп; пустеля – ясла; ми ж – (люди, грішне людство) Матір Діву». І ми, негідні Її святості і чистоти, проте відважно вигукуємо: «Вона нашого роду!» У Ній б’ється таке ж серце, як і в нас. В Її жилах тече така ж гаряча і червона кров, як і в нас. Так само як і будь-яка мати, Вона відпустила від Себе Свого Сина, Який подорослішав, щоб Він належав вже не лише Їй одній, але і усім людям. Так само не зніяковіла і не засмутилася Вона, коли почула з Його вуст слово про любов не лише до Неї однієї, але і до усіх, хто прагне Його допомоги, Його розради, Його співчуття: «Він же відповів тому, хто говорив до Нього: хто Мати Моя і хто брати Мої? І, показавши рукою Своєю на учеників Своїх, сказав: ось мати Моя і брати Мої; бо хто творитиме волю Отця Мого Небесного, той брат Мій, і сестра, і мати Моя» (Мф.12.48-50).

Вона – «нашого роду», і саме це дає роду нашому, дає усьому людству і кожній людині надію на те, що цей наш рід здатен не лише зотлівати в землі, але і торжествувати на Небі. Бо якщо Церква свідчить про Діву як про «Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів», то і для нас можливе досягнення цього ангельського образу, і для нас можлива святість, і для нас відчинене Небо.

А коли б не так, сьогоднішнє недільне Євангеліє, яке ми читали за літургією, стало б нам докором і викриттям, а то і безнадійним вироком: «Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36). Господи, та як же це можливо? Як можливо творінню уподібнитися Творцю в найголовнішому, найістотнішому і найважчому – у любові? Як можливо полюбити ворогів, коли нас ледве вистачає на власних дітей, та і то тільки доки вони перебувають у безрозсудному дитинстві? І як нам не впасти в смуток і тугу, почувши слова Спасителя про те, що наша вічна доля безпосередньо залежить від нашої ж здатності любити ворогів, віддавати своє майно, не чекаючи його повернення, і творити благо ближнім, отримуючи у відповідь кепкування і знущання? Хіба залишається ще в нас хоч мала надія на «нагороду велику», на синівство, а не рабство у Всевишнього (Лк. 6:35), коли ми так і не навчилися тому, що було заповідане нам дві тисячі років тому: бути благими до невдячних і злих?

Проте свято Покрову Пресвятої Богородиці – це все-таки свято надії. Бо якщо ми, нещасні, усе своє сподівання поклали на Ту, Чий Син був розп’ятий нашими руками, а Вона проте і раніше чула і сьогодні чує наші молитви, і раніше допомагала і сьогодні допомагає нам Своїм заступництвом, тоді дійсно рід людський здатен на подвиг самозречення, тоді і в нас є в душі зерно, яке колись принесе плід любові, довіри і надії.

Син Людський смертю Своєю на Хресті дав нам можливість повернутися до Отця свого. Але Дочка Людська життям Своїм, упокорюванням і лагідністю Своєю вказує нам, що і в нас є надія. Вона – «нашого роду», а тому і для нашого роду, тому і для кожної людини залишається можливим навчитися врешті-решт благодіяти і давати в позику, не чекаючи нічого. Тому ми і в церкву ходимо, тому і каємося, тому і молимося, що все-таки сподіваємося навчитися милосердю нашого Небесного Отця. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці