«Покликав учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох».

Керувати не є тільки досягненням, але водночас і мистецтво. Духовне керування настільки перевищує громадянське, наскільки небо перевищує землю. Про керівників у Божій церкві говорить ап. Павло: «Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті‚ що зобов’язані дати звіт» (Євр. 13:17). Але той, хто прийняв посаду громадянського і духовного керівника, не може добре керувати, якщо не навчиться спершу керувати самим собою, як належно, і не буде сам докладно виконувати закони громадські й духовні.

Тому вельми справедливо буде назвати церкву і судилищем, і лікарнею, і школою мудрості. Бо церква є духовна лазня, котра різними способами каяття обмиває сквернь душевну.

Ось кілька випадків мудрості духовних наставників.

Якось до скиту монашого прийшов архієпископ Теофіл. Зібралися старці і просили авву Пальмо: «Скажи слово, щоб архієпископ збудувався». А той відповів: «Якщо не збудується моїм мовчанням, то не збудується і словом», тобто, треба вміти менше говорити словами, а промовляти своїм життям.

Любов – на першому місці. Розповідали про авву Агатона, що одного разу пішов продавати кошики в місто і знайшов там якогось чужого чоловіка, який лежав на вулиці хворий і ніхто не спішив йому допомогти. Старець залишився з ним, винайняв помешкання, сплачуючи зі свого заробітку і постарався про все, що хворому було потрібно. Жив там чотири місяці, доки хворий не одужав і тоді спокійним повернувся до себе на пустиню.

Кілька братів прийшли до авви Пімена і питали: «Коли бачимо, що брати засинають на молитві, чи хочеш, щоб ми їх будили, щоб чували під час молитви?» А той відповів: «Щодо мене, то коли бачу, що брат засинає, підкладаю своє плече під його голову, щоб відпочив».

Розважання на кожен день