Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять першу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Багато років минуло вже з тієї пори, як уперше прозвучала притча, про яку ми прочитали в сьогоднішньому Євангелії. Давно вже «вийшов сівач сіяти зерно своє» (Лк. 8:5). І здається, пора вже запитати себе: а який же плід цього сіяння, що виріс у моєму власному серці? І якраз сьогодні, коли наша країна принижена і ображена, коли усі ми разом і кожен окремо принижені, самий час вглядітися в ці плоди Христового сіяння в наших душах. Чи готові ми відповісти ненавистю на ненависть, злом на зло, кров’ю на кров? Чи дійсно хочемо ми того, щоб негайно були схоплені і розстріляні їх діти, їх жінки, їх літні люди? Чи дійсно готові ми застосувати старозавітний принцип: «око за око і зуб за зуб»? І що природніше, що правильніше робити християнину – вбивати, не розбираючи правих і винуватих або помирати, захищаючи безневинних?

Тому, хто переконаний, що знає, що робити, і Бог допомогти не зможе, тому що як – та і навіщо? – допомагати тому, у кого і так «усе під контролем»? Так відбувається тільки тому, що, за словом апостола Якова, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). Знайдуться, знайдуться і у світі, і в нашій країні люди, яким дістане «благородної люті», щоб звести рахунки з супостатами. Але ось чи знайдеться молитовник, який возносить до Престолу Всевишнього тихі слізні прохання про припинення всякої ненависті і ворожнечі, про тих, хто ненавидить і кривдить нас? Чи знайдеться серед нас – і не колись, а сьогодні, у ці скорботні дні, – людина, здатна благати про милість і мир серед злості і озлоблення?

Це не дозвільне питання. Наш Бог, Який молився на Хресті за Своїх мучителів, помер, щоб ми навчилися любити і прощати. І ось сьогодні, заглядаючи в сокровенну глибину свого серця, ми бачимо, як це нестерпно тяжко. Ми скрушеною душею усвідомлюємо, що до святості, до щирої молитви за тих, хто ненавидить і кривдить нас, нам далеко як до неба. Але хоч би і те відкривається скрушеному скорботою серцю, що лють і ненависть – гріх, що, переживши образу, потрібно дожити, домолитися, достраждати до того моменту, коли тяжка образа піде з душі, поступаючись місцем прощенню і любові. І тільки тоді, коли це станеться, зможемо ми нарешті сказати, що Слово Боже, посіяне в нашій душі, «дало плід у стократ» (Лк. 8:8). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці