Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У Посланні до жителів грецького міста Ефес, яке ми читали сьогодні за богослужінням, святий апостол Павло говорить про Ісуса Христа, що «Він є мир наш, Який створив з обох одне» (Еф. 2:14), тобто з’єднав те, що було розділене, зруйноване, розірване надвоє гріхом. Людина до гріхопадіння була цілісною, цнотливою, Божою. Відступ від правди Божої вніс у людську цілісність домішку гріха, двоїстості, сумніву. І цілісність стала дробовою, тобто чимось розділеним. З’єднання з Христом у Церковних Таїнствах повертає людині первозданну цілісність, робить її, як сказано в тому ж Посланні апостола до Ефесян, «своїм Богові».

Ми – «свої Богові», коли ми в Церкві, бо Церква Христова донині здійснює справу Божу у світі. І якщо справа диявола – розділяти, розлучати, підбурювати до ворожнечі і протистояння людей, сім’ї, суспільства, народи, то справа Божа сполучати, примиряти, робити єдиним і цілісним те, що пошкоджене і зруйноване гріхом. Таким чином, Церква, Тіло Христове, і є той живий організм, який один на землі чинить опір наростанню хаосу, зла, розділення. Коли частини цілого організму працюють злагоджено, коли усі органи тіла доповнюють і допомагають одне одному, тіло, організм живе. Якщо один орган цілого вступає в протиріччя з іншими, відособлюється, забуває про те, що його призначення – служити іншим, тоді тіло, ціле перестає бути тілом і стає трупом.

І ось Церква – це не просто притулок певної частини суспільства, призначений для задоволення релігійних потреб громадян країни, Церква – це структура, яка робить натовп людей, безлике населення певної території народом, єдиним і непереможним. Немає Церкви, немає і народу. Є населення, орава, стадо, але не народ. І ми залишатимемося народом, а не звиродніємо в безглузде скопище людей до тих пір, поки ми перебуватимемо в Церкві.

Зовсім нещодавно закінчилося двадцяте століття, що стало для нашої Церкви століттям страшного погрому. Хотіли того або ні ті, хто цей погром влаштував, але, скидаючи з дзвіниць дзвони, скидаючи хрести з куполів, ці люди знищували наш народ. Проте найстрашніше, що їм вдалося зробити, – це навіть не зруйновані храми. Їх, врешті-решт, можна відновити. Найстрашніше – це руйнування душі, підміна істинних православних цінностей уявними, погром, який успішно зруйнував наші душі, а перед тим душі наших батьків.

Тисячі людей супроводжували Спасителя, коли Він в оточенні Своїх учнів і апостолів йшов спекотними палестинськими дорогами. Як ми чули в сьогоднішньому євангельському читанні, люди оточували і тіснили Христа. Натовпи супроводжували Його. Але тільки одного разу Спаситель світу запитав у оточення: «Хто доторкнувся до Мене?» Бо усі ці натовпи роззяв, усі ці люди прийшли не до свого Бога, вони прийшли подивитися на видовище, на сенсацію. Тільки одна жінка з усього цього величезного натовпу прийшла до Нього – до Бога, до Спасителя. Їй потрібен був Він!

А до кого і навіщо приходимо в храм Божий ми з вами? Хіба ми готуємося до цього приходу як до найголовнішої події в нашому житті? Хіба тремтить і жахається наша душа, як трепетала і жахалася ця кровоточива жінка? Будь це так, ми ніколи б не посміли спізнюватися в храм на богослужіння. Якби ми насправді приходили в Церкву Христову до нашого Спасителя, а не в місце, де, як у магазині, можна купити свічку і без жодного благоговіння, без жодного сорому, розіпхавши присутніх, ходити храмом у час, коли звучать молитви, коли, як співається в співі «мовчить всяка плоть людська», – хіба трепет і благоговіння не примушував би нас замовкати і забувати про усе на світі? Ні, нам не до Христа! Одній треба свічку поставити, бо хтось їй сказав, що в цьому сенс православ’я, другому щоб то не було саме зараз, посеред служби, посеред великого Таїнства, коли хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Спасителя, чомусь треба з’ясувати, де і коли видаватимуть святу воду, а третя побачила знайому і в простоті душевній вирішила з нею парою слів перекинутися. І в результаті наші православні храми під час найголовнішого свого богослужіння більше схожі на базарні площі, де кожен зайнятий своїм дрібним інтересом, кожен сам по собі.

Місце, де кожен сам по собі, – це не Церква, бо організм, в якому кожен орган сам по собі і відособлений від інших, не організм, а труп. Ті, хто громив нашу церкву у двадцятому столітті, дуже хотіли, щоб ми, церква, перетворилися на труп. З жахом і тугою я маю відмітити, що їм багато що вдалося.

Багато що, але не усе! І від нас з вами, від кожного з нас залежить, чи виживе Церква, чи врятує вона країну, чи збереже народ, чи не дасть вона йому, народу, перетворитися на жадібний, безликий і злісний натовп. А для того, щоб ми залишилися живим Тілом Христовим, нам з вами треба не так багато: треба просто приходити сюди, у храм, саме до Бога, до свого Спасителя, а не на роботу, не в компанію однодумців, не в місце, де можна зустріти знайомих або вирішити свої миттєві потреби. Нам треба уподібнитися цій кровоточивій жінці і з трепетом, страхом Божим і любовним благоговінням увійти до храму, щоб почути радісне Христове слово: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе, іди з миром!» Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці