Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять сьому неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Дух людини переносить її немочі; а вражений дух – хто може підкріпити його?» (Притч. 18:15) – запитує і себе, і нас премудрий Соломон. І справді, духовною силою перемагаються гріховні спокуси, що бентежать серце, а чим перемогти їх, коли дух розслаблений, коли воля обтяжена багаторічною гріховною звичкою, коли вже немає сил встати після чергового падіння?

Кажуть, удав паралізує свою жертву поглядом, і коли вона, загіпнотизована таким чином, втрачає здатність не те що захищатися, але навіть тікати, рятуватися, чудовисько заковтує її, знерухомлену страхом, дійсно не здатну до опору. Такий же і цей жорстокий і безжальний дух немочі, який, як кровожерний змій, паралізує волю людини, блокує її здатність чинити опір насильству гріха, пригинає вільний людський дух до землі. І усе це тільки з однією метою – звести створеного за образом і подобою Божою до стану, про який пророк сказав одного разу: «І людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами і уподібнюється їм» (Пс. 48:13).

І якби тільки це! Якби тільки зведення царя творіння до стану тварини було метою нашого супостата! Ворогу роду людського потрібне більше! Йому треба, щоб ми відмовилися від найголовнішого дару Божого, від самого життя, щоб ми пішли за ним, лютим заздрісником, у непроглядну пітьму небуття, щоб не Вічне Життя, а вічна смерть стали нашою долею.

Подібно до того як «сам сатана набирає вигляду ангела світла» (2Кор. 11:14), для того, щоб вірніше погубити простаків, які шукають «знамень і чудес» (Ін. 4:48), погибельний дух немочі ніколи не з’являється перед нами у своєму власному вигляді, але найчастіше маскується в нешкідливий одяг на перший погляд цілком вибачних, абсолютно безневинних, майже косметичних людських недоліків. Хіба хтось з нас здригнеться від жаху і відрази до самого себе, сповідуючись у тому, що він просто ледачий. Лінь в очах нашого сучасника – і не гріх зовсім, а швидше, просто риса характеру або навіть різновид темпераменту. А в нездатності і небажанні прийняти відповідальне рішення ми готові побачити навіть певну душевну витонченість і вишуканість.

Насправді лінь – зовсім не косметична вада, а зловісний симптом тяжкої духовної хвороби, якої є одержимість цим самим духом немочі, бо саме від цього духу і гинуть задуми з розмахом, що спочатку обіцяли успіх. Одержимий цим духом грішник вже змирився зі своєю остаточною погибеллю і навіть не намагається боротися із собою, бо йому заздалегідь відомо, чим закінчиться ця чергова спроба.

Вісімнадцять років жінка, що мала духу немочі, була скорчена і не могла випрямитися. Вісімнадцять років вона, нічого не роблячи для свого зцілення, чекала дива. Вона, як ми знаємо із сьогоднішнього євангельського читання, дочекалася його. Проте мимоволі згадується нині інша жінка, теж одержима тяжкою недугою, та сама кровоточива, про яку ми читали за літургією лише три тижні тому. Згадується її рішучість, її відчайдушна відвага, її несхитна віра, що призвела до перемоги, увінчаної словами Христовими: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе» (Мф. 9:22).

Звичайно, за словом Золотоустовим, «Бог приймає останнього, як і першого. І останнього милує, і першому попадає. І тому дає, і цьому дарує». Проте де гарантія, що той, хто стоїть у кутку синагоги, дочекається свого часу? Хіба не вказав нам усім Син Божий вірний і найкоротший шлях до спасіння, коли сказав, звертаючись до Своїх учнів: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф.7:7,8)?

Коли це так, не дозволимо духу немочі повільно, але вірно убивати нашу безсмертну душу, не станемо чекати вісімнадцять років позбавлення від гріхів, але рішуче і невідступно проситимемо Господа нашого про допомогу і спасіння, щоб «через невідступність» (Лк. 11:8) нашу і для нас грішних відчинились ворота Царства Небесного. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці