Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять дев’яту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Побиті метушнею повсякденного життя, змучені власними пристрастями, уражені зіткненнями з іншими людьми, ми часто мріємо про самотність як про жадане звільнення від тяжкої відповідальності за свої слова і вчинки. Нам часом здається, що самотність – найрозкішніший подарунок, який ми могли б отримати, що не будь поруч інших людей, нам би і грішити не довелося, а святими ми досі не стали тільки через те, що ближні не дають: пристають, дратують, спокушають. Заважаємо ми спокійно жити один одному, ось біда! Один наш парафіянин, тепер уже спочилий, якось зізнався мені, що найкраще йому в храмі тоді, коли в ньому нікого немає, жодної душі.

Проте усе це добре до певного часу, до того самого моменту, коли трагічні обставини, тяжка біда, хвороба або гріховний злочин несподівано і жорстоко викидають нас з людського співтовариства, залишаючи в трагічній і такій бажаній колись самотності. Ось коли усвідомлюєш, що найголовніша розкіш на землі – це не спокій, не гроші, навіть не фізичне здоров’я, а, як сказав один християнський письменник, «розкіш людського спілкування»! Ось коли розумієш, чому один з найпрекрасніших псалмів Давидових такий короткий: «Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді! Як миро на голові, що сходить на бороду, на бороду Ааронову, що сходить на краї одежі його. Як роса єрмонська, що спадає на гори Сионські. Бо там посилає Господь благословення і життя навіки» (Пс. 132). Тому і короткий, що усе вже сказано – ні забрати, ні додати: добре і приємно бути братам разом! Добре і приємно, та ось тільки переконатися в цьому можна, лише втративши те, що колись так пригноблювало і злило, – можливість спілкування з людьми, зі своїми братами в Христі.

Сумна доля ізгоя, що б не було причиною його самотності – чи заздрість таємна, чи злість відкрита, тяжкий злочин або отруйний наклеп друзів. А можливо, відторгнула вигнаного від людського співтовариства зовсім не заздрість, не злість і не наклеп, а те, що кожен християнин услід за Антонієм Великим назве долями Божими, Судом Господа нашого про людину, який не стільки карає грішника, скільки напоумляє його? Але хіба простіше, хіба легше від цього вигнаному нести свій хрест, благодушно погоджуючись із сумною долею ізгоя?

Хіба легше десяти прокаженим, викинутим, вигнаним із стану людського, а значить, позбавленим братської любові, захисту і солідарності, хіба легше ним від усвідомлення, що це не люди віддали їх такій злій долі, а це Бог так їм судив? Мабуть, навіть важче. Одержимий пристрастю хоч якось пояснює свої страждання справедливою відплатою за гріховне життя, уподібнюючись у цьому розбійнику розсудливому, який, як ви пам’ятаєте, упокорено сповідував справедливість Божого Суду, що над ним здійснюється: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41).

Співчуття будь-якому стражданню, солідарність зі всяким вигнаним, незалежно від того, за гріховними справами своїми або судом Божим приречений він на скорботну долю ізгоя, мають бути природно властиві всякому Адамовому нащадку хоч би тільки тому, що і прабатько наш був вигнаний з Раю. Кожен з нас, що б з ним не сталося, у самій глибині душі своїй знає, за що йому посилається випробування, за що його відвідує скорбота. Одного разу апостоли запитали у свого Господа і Учителя, за що людина приймає тяжке випробування: «Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» Дивна була відповідь Спасителя: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:2,3)!

Староруське слово «ізгой» за своїм первинним сенсом означало того, хто добровільно відмовився від своєї станової гідності. Наприклад, син священика, який не побажав продовжити батьківське служіння, або дворянин, що відкидає дворянські права і привілеї, щоб стати ченцем, – це і є ізгої. У сучасній же мові слово «ізгой» набуло іншого значення. «Ізгоями» ми тепер називаємо тих, хто або сам поставив себе поза суспільством, або виявився за його межами через трагічні обставини.

І ось нам, чадам Христовим, коли життя зіштовхує нас з подібною людиною, пропонується запитати нашого Бога: «Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що став таким?» Запитати тільки для того, щоб почути у відповідь: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб на ньому явилася ваша любов, ваше милосердя, ваша здатність жертовно служити ближньому своєму!» Якщо зможемо, тоді дійсно станемо «синами Отця… Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45). Так відбувається тільки тому, що Бог не завжди приходить сам до страждальця і самотнього. Дуже часто Він посилає до прокаженого душею або тілом нас, здорових і благополучних, щоб ми освоїли цю тяжку науку: жаліти ізгоїв. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці