«І став бачити все ясно».

Нелегкий хрест – дарунок сліпоти. Але вона багато може навчити людину.

Для Бенедетти настає останнє літо. У пітьмі і мовчанні своєї пустелі вона шукає світла: «Часом я стою тут, перед Ним, непорушна з порожніми руками і в мене немає нічого; часом я страждаю і хочу, щоб все закінчилось; а деколи я прошу ще страждань. Я почуваюсь самотньо і кличу Його майже з сумом, у голові в мене порожнеча, я тупію. Дні схожі один на одного. Я бреду в темноті навпомацки, світло в мене всередині… Всередині себе я чую голос Отця. Спрагла я прибігаю. Це – він. Я Його знову чую, я Його знайшла! Яке полегшення! З Ним я можу піти на край світу, якщо Він забажає. Я хочу відпочинку – я знайшла Господа». Так роздумує сліпа Бенедетта.

Чим більше згущаються сутінки навколо неї, тим більше цього «Світла» вона бачить. У неї зростає любов до життя: «Дні минають в очікуванні Його. Я Бога люблю в повітрі, у сонці, якого я більше не бачу, але все одно відчуваю його тепло, коли воно заглядає у вікно і гріє мені руки; у дощі, що падає з неба і омиває землю…»

Вона пише Роберту, студенту, з яким познайомились у лікарні: «Ти знаєш, Роберте, що я люблю тебе як брата? Пам’ятай, що я тебе ніколи не покину, швидше дозволю вбити себе!»

Друзі для неї стають силою і енергією, які її примушують жити і рухатись вперед. Вона зізнається Марїї-Грації: «Іноді час мені видається нескінченним, як вічність. Ось чому я не люблю залишатись наодинці з собою». Дружити – це означає триматись за руки, щоб не загубитись: «Ми нічого не зможемо зробити самі, ми повинні триматись одне одного, і Він не втратить нас з поля зору».

Розважання на кожен день