Коли душа спрямовує думки свої до Бога, то вже не може спокушатися виглядом речей чуттєвих, але, проходячи повз усе чуттєве, вірніше – цих речей, котрі знаходяться перед нашими очима, споглядає речі невидимі для тілесних очей і такі, котрі не зазнають змін, але постійно існуючі, незмінні і стійкі. Такі розумові очі: вони постійно звернені до споглядання небесних речей, і, осяяні їхнім блиском, на речі сьогочасного життя дивляться, як на тінь і сновидіння, ніскільки не спокушаючись і не захоплюючись ними.

Навпаки, чи побачать багатство, відразу підсміюються над ним, знаючи, що воно не постійніше за всякого збіглого раба: переходить від іншого до другого і ніколи не залишається на одному місці, але ще спричиняє безліч зол своїм володарям і звергає їх у безодню загибелі. Чи побачать красу тілесну і нею не спокушаються, уявляючи нетривкість її та мінливість, як, наприклад, деколи хвороба раптом псує всю красу, як, навіть і без хвороби, старість робить раніше миловидне обличчя негарним і бридким, а смерть, нарешті, руйнує всю красу тілесну. Чи побачать когось, оповитого славою чи владою, що досяг найвищих почестей і насолоджується повним благополуччям, і на нього дивляться, як на людину, котра не має в собі нічого міцного і незмінного, але пишається тим, що збігає швидше за річкові потоки. І насправді, чи може що бути мізернішим за всю славу сьогочасного життя, коли вона порівнюється з цвітом трави? “Усяка плоть – трава, і уся краса її – як цвіт польовий” (Іс. 40:6; 1Пет. 1:24).

Хто запалюється любов’ю до Бога, той уже не хоче більше дивитися на речі, які підлягають зору тілесному, але, маючи в собі інші очі, очі віри, постійно спрямовує розум свій до небесних речей, їх споглядає, і, ходячи по землі, робить усе так, наче б жив на небі, не зустрічаючи ні в чому людському перешкоди до подвигів чеснот. Така людина не дивиться вже ні на приємності життя, ні на огидні і важкі обставини, але, проходячи повз усе це, поспішає у свою вітчизну. Як той, що біжить з великим напруженням чуттєвим полем, не бачить жодного зустрічного, хоча би вони тисячу разів зіштовхувалися з ним, але, спрямувавши думки свої на поле і, швидко пробігаючи все, прагне до передбаченої мети: саме так і той, хто старається йти полем чеснот і піднятися з землі на небо, все видиме внизу залишає, всю свою увагу звертає на поле, і не зупиняється, не стримується нічим видимим, доки не досягне самого верху чеснот.

Бо для людини з таким настроєм нічого не означає і те саме, що здається страшним у сьогочасному житті: вона не боїться ні меча, ні прірви, ні зубів звірів, ні катувань, ні рук катів, ні іншої якоїсь неприємності житейської; ні, нехай покладуть перед нею гаряче вугілля, вона піде по ньому, наче лугом чи садом; нехай загрожують їй іншим якимось різновидом мук, вона не ціпеніє при вигляді їхньому і не відхиляється, тому що її душу охопило бажання благ майбутніх, і вона, ніби знаходячись поза тілом, стає вище страждань і, будучи підкріплена вишньою благодаттю, навіть не відчуває тілесних мук.

Тому, прошу, щоби нам бути спроможними легко зносити труди чеснот, покажемо велику любов до Бога, і, до Нього спрямувавши наші думки, не будемо ніякою річчю сьогочасного життя зупинятися на цьому полі, але, помишляючи про безупинну насолоду майбутніми благами, станемо благодушно переносити всі скорботи сьогочасного життя. Нехай ні безчестя не засмучує нас, ні бідність не перешкоджає, ні хвороби тілесні не послаблюють бадьорості душевної, ні людська зневага і приниження не роблять нас менш ревними до подвигів чеснот: але, все струснувши зі себе, як порох, і прийнявши бадьорий і піднесений настрій духу, будемо таким чином у всьому знаходити велику мужність і найретельніше примиримося з ворогами та всі інші пристрасті вирвемо з душі нашої.

Чи обурює нечиста похіть? – проженемо її. Чи розпалює гнів? – угамуємо цей жар співами духовних повчань, котрі показують згубність цієї пристрасті. Бо “Запальний, – говорить Писання, – може зробити дурість” (Пр. 14:17); і в іншому місці: “…хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:22). Чи обурює нашу душу сріблолюбство? – Намагатимемося утекти від цієї згубної зарази і вирвемо її, як корінь усіх зол. Та й кожну з пристрастей, котра нас збурює, намагатимемося вирвати, щоби, стримуючись від злих і здійснюючи добрі справи, могли ми в той страшний день удостоїтися людинолюбства Божого. Амінь.

Зібрання повчань