Душа, котра бажає честі і слави, не побачить царства небесного. Це – не мої слова, не від себе я кажу їх, але – Божественного Духа. Такі люди не побачать Царства Небесного, хоча би вони вправлялися в чеснотах: “Вони вже мають, – говорить Господь, – нагороду свою” (Мф. 6:5). А хто не отримає цієї нагороди, той як може побачити Царство Небесне? Я не забороняю шукати слави, але слави істинної, тієї, котра походить від Бога: “… йому, – говорить Апостол, – і похвала не від людей, але від Бога” (Рим. 2:29). Тож будьмо благочестивими потай, не огортаючи себе гордістю, вдаванням і лицемірством, знімемо зі себе овечу шкіру або, краще, будемо вівцями.

Немає нічого нікчемнішого за славу людську. Скажи мені, якщо б ти побачив безліч малолітніх дітей, тобто грудних немовлят, то чи захотів би собі слави від них? Так дивися і на всіх людей стосовно слави. Тому це і називається марнославством. Чи не бачиш, які маски використовуються діючими на видовищі, – які вони гарні, які благовидні, як підроблені під вигляд найдосконалішої краси? Чи можеш ти показати мені такі обличчя в дійсності? Ні. Що ж? Чи розпалюється в тобі коли-небудь любов до них? Ні. Чому? Тому, що це – пуста маска; вона наслідує красу, а насправді не є красою. Так і слава людська пуста; вона лише наслідує славу, а насправді не є славою. Постійна лише одна слава – природна, внутрішня; а ця, зовнішня, часто приховує неподобство; втім, приховує від людей, і лише до вечора, а після закінчення вистави і зняття маски кожний стає тим, що він є.

Тому не будемо поводитися з істиною так, ніби діючи на видовищі, з лицемірством. Скажи мені: що доброго в тому, щоби бути предметом видовища для багатьох? Це – марнославство, і більше нічого; увійди в дім, залишся один – і відразу щезне все. Ти прийшов на площу і звернув на себе увагу присутніх? Що ж ще? Нічого. Все щезло і пройшло, як розвіяний дим. Чому ж ми такі небезсторонні до речей нікчемних? Яка безрозсудність! Яке безумство! Ні, дивитимемося лише на те, аби похвалив нас Бог: якщо це ми матимемо на увазі, то ніколи не шукатимемо похвали від людей, та, якщо навіть вони хвалитимуть нас, станемо нехтувати, підсміюватися, гребувати, дивитися на це так, наче ми, бажаючи золота, отримували болото.

Нехай не хвалить тебе такий-то: цим він не принесе тобі жодної користі; а якщо він ганитиме, то не спричинить ніякої шкоди. Від Бога це та інше приносить нам користь або шкоду; а від людей – усе це марно. Таким чином ми можемо вподобитися Богові, Котрий не потребує слави людської: “ Не приймаю, – говорить Він, – слави від людей” (Ін. 5:41). А це, скажи мені, хіба не маловажно? Якщо ти не схильний зневажати славу, то скажи самому собі: зневаживши її, я стану подібним до Бога, – і відразу станеш зневажати її. Раб слави не може не бути рабом усіх і навіть огиднішим від самих рабів. Ми не наказуємо того своїм рабам, що вона – відданим їй; вона примушує нас і говорити, і зносити ганебне і безчесне; і чим більше бачить нас слухняними, тим паче збільшує свої вимоги.

Отож, будемо ухилятися, напучую вас, будемо ухилятися від цього рабства. А як, скажеш, ми можемо зробити це? Якщо ми будемо любомудро розмірковувати про тутешні блага, якщо будемо усвідомлювати, що все сьогочасне є сон і тінь, і більше нічого, то легко подолаємо цю пристрасть, і не віддаватимемося їй ні в малих, ні у великих справах; а якщо допускатимемо її в малих справах, то легко потрапимо під її владу й у великих. Усунемо від себе джерела її, тобто безумство і ницість душі. Якщо таким чином ми матимемо помисли величні, то будемо спроможні зневажати шану від людей, спрямовувати розум свій до неба і отримати тамтешні блага, котрих нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом, слава, влада, честь, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань