Нехай ніхто не звинувачує Бога за те, що не всі звертаються до Нього. Бо не від Того, Хто кличе, виникає зневіра, а від тих, хто не слухається. Але, скажеш, можна було б привести і не бажаючих? Ні, Бог не чинить насилля чи примусу. І хто, закликаючи до почестей, вінців, бенкетів і торжеств, стане тягнути когось проти волі і зв’язаного? Ніхто, бо це властиво тому, хто приневолює. У геєну Він посилає проти волі, а в Царство кличе добровільно; у вогонь веде зв’язаних і тих, хто плаче, а до незліченних благ не так; бо самі блага не були б жадані, якщо б вони за властивістю своєю не були такі, щоби до них прагнули добровільно і з усвідомленням великої їх гідності.

Чому ж, скажеш, не всі прагнуть їх? Через свою неміч. А чому Він не позбавив їх від немочі? Як же, скажи мені, і яким чином треба було позбавити? Чи не створив він творінь, котрі сповіщають Його людинолюбство і силу? Бо “небеса повідають славу Божу” (Пс. 18:2). Чи не посилав Пророків? Чи не кликав і чи не нагороджував почестями? Чи не здійснював чудес? Чи не дав закону писаного і природного? Чи не послав Сина? Чи не послав Апостолів? Чи не творив знамен? Чи не погрожував геєною? Чи не обіцяв царства? Чи не повелів сонцю сяяти щодня? Чи не легкі і легкоздійсненні Його заповіді, так що багато хто силою любомудрості перевершили Його приписи? “Що ще належало б зробити для виноградника Мого, – говорить Він, – чого Я не зробив йому?” (Іс. 5:4).

Але чому, скажеш, Він не зробив для нас природними знання і чесноти? Хто каже це? – язичник чи християнин? І той, і інший, тільки не в одному й тому сенсі; але один заперечує стосовно знання, інший – життя. Скажемо спершу нашому; бо я кажу не стільки зовнішнім, скільки власним нашим членам. Що ж говорить християнин? Слід, каже, вкласти в нас пізнання чеснот. Він і вклав, бо якщо б не вклав, то звідки б ми взнали, що треба робити і чого не треба? Звідки закони і судилища?

Але не знання лише, кажеш, а саму діяльність. За що ж ти став би отримувати нагороди, якщо б усе походило від Бога? Скажи мені: якщо і ти, і язичник грішите, то чи однаково карає вас Бог? Ні, бо ти маєш перевагу через причину знання. Що, коли б зараз сказали тобі, що, зважаючи на знання, ти і язичник гідні одного й того ж, чи ти не образився б? Звичайно, так; ти сказав би, що язичник міг усередині себе знайти знання, але не захотів. І якщо б він сказав, що Богові слід було вкласти в нас знання природно, то чи не будеш ти сміятися над ним і чи не скажеш йому: чому ж ти не шукав, чому не старався, як я?

Чи не повстанеш проти нього з великою сміливістю і чи не скажеш, що надто безумно звинувачувати Бога, ніби Він не вклав знання в нашу природу? Скажеш це тому, що стосовно знання в тебе все справно; якщо було б усе також справно і стосовно життя, то ти не став би давати таких питань; але через те, що ти не міцний у чеснотах, то й пропонуєш такі безумні міркування. І як можна стати добрим через необхідність? Тоді стали б змагатися з нами в чеснотах і безсловесні тварини, серед котрих деякі стриманіші за нас.

Але, скажеш, я бажав би краще бути добрим через необхідність і не отримувати ніяких нагород, ніж бути злим через зволення і терпіти покарання і муки. Але неможливо бути добрим через необхідність. Якщо ж ти не знаєш, що треба робити, оголоси, і тоді ми скажемо, що слід сказати; а якщо знаєш, що надуживання є зло, то чому не уникаєш зла? Не можу, кажеш ти. Але інші люди, котрі здійснили такі великі подвиги, осудять тебе і закриють тобі вуста з великою силою. Ти, можливо, і дружину маючи, не дотримуєшся цнотливості; а інший, і не маючи дружини, зберігає цілковиту чистоту. Яке ж ти маєш виправдання, не дотримуючись міри, тоді як інший піднімається вище заповіданого?

Але я, кажеш, не такий за своєю тілесною природою чи вдачею. Ні, тому що не хочеш, а не тому, що не можеш. Я стверджую, що всі схильні до чеснот; бо хто чого не може зробити, той не може й у випадку необхідності; якщо ж хто у випадку необхідності може, а без неї не робить, той не робить через зволення. Наприклад: літати й підійматися до неба людському тілу важко і навіть неможливо; тому, якщо б який-небудь цар наказав робити це, погрожував смертю і говорив: тих, котрі не літають, наказую сікти, спалювати чи наражати на щось подібне, – то чи послухав би хто його? Ні, тому що це неможливо згідно з нашою природою.

А якщо б те ж зроблено було стосовно цнотливості і наказано було нездержливих карати, спалювати, сікти, наражати на незліченні муки, то чи не стали би багато хто коритися наказам? Ні, скажеш; бо і зараз існує закон, котрий велить не чинити перелюб, але не всі скоряються. Не тому, що закон безсилий, але тому, що багато хто сподівається сховатися. Якщо би при тому, хто наважується на перелюб, були присутні законодавець і суддя, то страх був би сильніший прогнати похіть. Якщо навіть я наведу іншу, меншу необхідність, напр., візьму його від коханої жінки і, зв’язавши, замкну десь, то й тоді він буде спроможний перемогти себе і не зазнає нічого поганого.

Отож, не говоритимемо, що такий-то добрий за природою, а такий-то злий за природою. Бо якщо би хтось був добрим за природою, то ніколи не міг би стати злим; а якщо би був злим за природою, то ніколи не став би добрим. Тим часом, ми бачимо швидкі зміни: люди впадають то в те, то в інше, і переходять від одного до іншого. Це можна бачити не лише в Писаннях, де, напр., митарі стають Апостолами, учні зрадниками, блудниці цнотливими, розбійники добрими, волхви поклонниками, нечестиві благочестивими, як у Новому, так і в Старому Завіті, але й щодня можна бачити безліч подібних випадків. Якщо б добро і зло були природними, то таких змін не було б.

Так, ми чутливі за природою, і при всьому старанні ніколи не станемо нечутливими. Що властиво природі, те не вийде з природи. Ніхто, хто має потребу в сні, не перестане спати; ніхто, хто підлягає тлінню, не позбавиться від тління; ніхто голодуючий не досягне того, щоби ніколи не голодувати. Тому це і не ставиться за провину, і ми самі за це не картаємо себе. Ніхто на докір іншому не каже: о тлінний, о чуттєвий! Але завжди або перелюб, або блуд, або щось подібне ми ставимо на вид обвинувачуваним і за це приводимо їх до суддів, котрі засуджують і карають, а за протилежне тому нагороджують.

Отже, з того, що ми робимо між собою, і що чинять з нами судді, з того, що ми написали закони і осуджуємо самі себе, хоча б не було проти нас жодного обвинувача, з того, що через недбальство стаємо гіршими, а через страх кращими, з того, що бачимо інших доброчесними і такими, що підіймаються на висоту любомудрості, очевидно, що в нас знаходиться можливість чеснот. Чому ж багато хто з нас даремно тішить себе холодними вибаченнями і відмовками, які не лише не заслуговують прощення, але й накликають на нас тяжке покарання, тоді як треба би піклуватися про чесноти, маючи перед очима той страшний день, і, потерпівши трохи, досягати нев’янучих вінців?

Ці вибачення не принесуть нам ніякої користі; люди, подібні до нас, що досягли успіхів у протилежному, осудять усіх, хто згрішив: жорстокого – милостивий, злого – добрий, зухвалого – лагідний, заздрісного – дружелюбний, пихатого – любомудрий, недбалого – старанний, розпусного – цнотливий. Так здійснить Бог суд над нами, розділивши нас на два боки, і одних удостоїть похвали, а інших – покарання.

Зібрання повчань