«Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло».

Вже понад двадцять років знайомий я з Георгієм. Як пізніше виявилось він – наркоман. Тіснішими зв’язки стали, коли його батько, а пізніше і мати повмирали і він залишився жити сам на батьківському обісті. Він, хоч коловся, але в душі вже бажав покинути – залишити наркотики, просив йому в цьому допомогти. У той час ще не було в Україні церковних центрів лікування наркозалежних. Його і ще одного молодого хлопця прилаштували ми в державному закладі на Івано-Франківщині. Все здавалось буде добре. Та ні. Лікарка, знайома, лікувала, а санітарки приносили мак та інше зілля і пропонували за гроші, кажучи, що зразу покинути важко, а краще поступово. І вони купували. Не змогли перемогти спокусу. Так невдало закінчився перший курс лікування.

Та якось пропав мій Георгій. Близько двох років ніякої вісточки. Думаю, напевно переставився до Бога. Помолився за його душу, про Боже змилування. Та якось дзвінок: «Це я, отче, Георгій-наркоман». Виявляється для плану в районному відділі міліції потрібно було когось посадити за ґрати. Приїхали до нього, знайшли маківки і закрили на 2 роки в Дрогобицьку тюрму.

Але це для нього був рятунок. Тут він зміг покинути наркотики, а тим більше приходили священики і навчали в тюрмі в’язнів. З часом з’явився диспансер біля Дрогобича, і Георгій пішов туди, щоб ще більше скріпитися в молитві, праці і спілкуванні. З часом іншим допомагав вийти з цієї проблеми.

Пізніше Георгій був прийнятий на служіння в Гошівському монастирі. І тут боровся зі своєю смертельною хворобою, та по можливості, словом, порадою допомагав іншим.

Так його Господь ще тримає на цьому білому світі. Не відкинути, а підставити плече потрібно таким людям. І він, як Закхей, старається служити співбратам.

Розважання на кожен день