Проповідь священика Сергія Ганьковського в 2-гу Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Іноді здається, що піст – справа глибоко особиста, інтимна, що не стосується нікого, окрім мене і Бога. І це правда так. Насправді, не можна розповідати кому б то не було про те, як ми молимося, як постимо, як боремося зі своїми пристрастями. Не можна, бо ті, хто чинять так, відкривають іншим людям свої пісні подвиги, і за словом Господнім, «вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2). Православний подвижник ні почесних звань, ні орденів не шукає, йому – мало цього, йому навіть і «півцарства» мало, йому подавай ціле царство, те саме царство, яке Христос обіцяв «благословенним Отця» (Мф. 25:34) Свого. І ми знаємо, що отримати таку нагороду усіх своїх життєвих зусиль ми можемо тільки в тому випадку, якщо добрі свої справи здійснюватимемо таємно (Мф. 6:4).

У той же час, піст – справа загальна, справа церковна, соборна. Великий піст і виник у давнину як результат прагнення усіх членів православної общини бути солідарними з тими, хто тільки ще готується прийняти хрещення, з оголошеними. Хрестили тоді тільки на Пасху, і кандидати – оголошені – перед тим, як прийняти велике Таїнство Хрещення, сорок днів проводили в сугубому пості і молитві. Дуже скоро і уся православна Повнота усвідомила, що «гідно і праведно є» тріумфувати разом з усіма і засмучуватися, коли засмучується хоч би один, тому що ми не просто – колектив, де «меншість підкоряється більшості», ми – Церква, а тут правило таке: «Чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1Кор. 12:26). Тому не може, не повинна хоч би і мала частина общини мучити себе пісними обмеженнями, тоді як інші тішаться «великою розрадою».

Ось про цю взаємну відповідальність, про цю солідарність людей, що зібралися в ім’я Христове, розповідає сьогоднішнє Євангельське читання, яке невипадково пропонує Свята Церква своїм вірним чадам другої неділі Великого посту. Як відомо, цей унікальний період нашого церковного життя припускає не лише посилення харчових обмежень, поглиблення і якісне покращення молитовних подвигів, але і примноження нашого жертовного служіння один одному. Тобто якщо вже взявся нести одр ближнього свого через усе місто до ніг Христових, то – не сумуй, не кидай задуманого, побачивши, що не маєш можливості «наблизитись до Нього через народ» (Мк. 2:4). Йди на штурм, «розбирай дах», домагайся своєї мети, бо Сам Господь обіцяв нам у притчі про того, хто просить хліба у друга свого: «Кажу ж вам, якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить. І я скажу вам: просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам, бо кожний, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, хто стукає, тому відчиняють» (Лк. 11:8-10).

Тільки ось що потрібно пам’ятати при цьому. Всяке служіння ближньому – подвиг, і, як всякий духовний подвиг, воно має здійснюватися не напоказ, а таємно. Всяке служіння ближньому – жертва, що вимагає від жертводавця неабияких зусиль. Як та вдова, яка поклала в скарбницю Храму «все, що мала, весь прожиток свій» (Мк. 12:44), так і ми, коли беремося за працю служіння ближньому своєму і розраховуємо при цьому на спасіння його і своєї душі, маємо бути готовими віддати такому служінню останні сили, усе, що маємо.

Почувши таке, багато хто з нас, подібно до апостолів, що пізнали істинну міру вірності в шлюбі, скаже: «Якщо така повинність чоловіка перед жінкою, то краще не женитись» (Мф. 19:10), тобто: якщо така міра служіння ближньому, то краще і не починати служити йому. Чи не можна якось обійтися малою кров’ю? Чи не можна послужити ближньому малим добром, якраз у міру тих сил, які в мене, немічного, у наявності?

Можна, звичайно! Тільки і мале треба виконувати чесно і до кінця. Наприклад, кожен з нас молиться про здоров’я своїх близьких, тільки в одного десять-п’ятнадцять імен, а в другого – чотири сотні. Той, у кого сотні, – чи віддає собі звіт у тому, що молитва про здоров’я – це не просто вичитування списку? Чи розуміє він, що просто вимовити ім’я – недостатньо? Чи знає він, що, молячись про ближнього, християнин переймає на себе його біль, його скорботу, його гріхи? Чи готовий він до такої жертви? Чи готовий він, не змикаючи око, вночі класти земні поклони за спасіння душ цих людей? Хоч би десяток за кожну з чотирьох сотень?

Давайте ж не забуватимемо, що апостольський заклик: «Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа» (Гал. 6:2) – спонукає нас до несення не лише власного хреста, але і хреста того, хто поруч. До несення, а не до вдавання такої благочестивої дії. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту