Про непросте питання любові до ближніх, про розходження справ зі словами, роздумує публіцист Михайло Неволін . . .

Є в Біблії такі вірші, які відомі не лише церковним, але і далеким від християнства людям. До таких цитат з Біблії, мабуть, можна віднести 16-й вірш з третього розділу Євангелія від Іоанна: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне».

Ці рядки, з одного боку, широко відомі, а з другого – настільки надокучили, що ми і не замислюємося над їх сенсом, маючи на увазі, що і так усе вже знаємо і зрозуміло. Проте, як мені здається, ці прості слова, на жаль, не завжди правильно бувають осмислені навіть вірними.

Іноді взаємини Всевишнього з Його творінням розуміються дуже своєрідно. Неначе світ, створений Творцем, здається Йому суцільним непорозумінням, абсолютно чужим і неприємним. Але, щоб дати можливість цьому ненависному і відразливому творінню все ж врятуватися, Бог за нього віддає на смерть Свого Сина.

Цінність же людини сприймається багатьма лише через призму Христової жертви, тобто людина цінна лише тому, що за неї принесена така дорога жертва. Через те вона так дорога і тому її слід любити. Проте, міркуючи так, ми, самі того не помічаючи, перевертаємо сенс відомого вірша (Ін. 3:16) з ніг на голову. Іоанн пише про абсолютно протилежне: жертва була звершена унаслідок цінності творіння і любові до нього Бога. Любов Творця не була спрямована обмежено, лише на якусь певну групу людей, відомих своєю набожністю, на один якийсь народ, вона поширювалася і поширюється на усіх.

Бог спочатку полюбив світ (до його створення), а потім віддав за нього Свого Єдинородного Сина, а не навпаки – приніс за щось нелюбиме Жертву, а потім полюбив це щось, якщо вже заплачена така висока ціна.

Не осмисливши цієї послідовності, ми навряд чи зможемо правильно сприйняти те, що називається Євангелієм, або Благою Звісткою. Цей вірш з Євангелія каже нам про любов Бога до світу і творіння і про цінність людини в Його очах.

Людина – це мета світу, створеного Богом, її центральна фігура. Творець створив світ таким, щоб він був «зручний» для людини. У космології і низці інших наук це називають антропологічним принципом побудови Всесвіту. Та і сама Священна для християн Книга, Біблія, оповідає нам не лише про Бога, але і про людину. Вона говорить про наше призначення, закликає нас не розмінюватися на дрібниці, у ній Бог називає нас не рабами або учнями, але Своїми дітьми. Господь каже, що Він дуже любить людину і приготував для неї щось таке, що людська мова описати не в змозі.

Любові ніколи не буває надто багато. Її завжди бракує. Уміння любити, любити жертовно бракує і людям далеким від якоїсь релігії, і вірним. Легко любити тих, хто приємний, зрозумілий, близький тобі в усьому. Але Іоанн пише про любов Бога до тих, хто розділяв з Ним не просто різні смаки, різні політичні пристрасті або різне ставлення до тих або інших проблем сучасності. Розподіл був глобальним, це була буквально прірва.

Сьогодні ми, християни, багато говоримо про любов. Іноді можна почути або прочитати про неї як про один з «атрибутів» Бога, до яких відносять також святість, справедливість, милість та інші чесноти. Дійсно, Біблія каже нам про важливість і необхідність багато чого: святості, «без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14); віри, яка є «коштовнішою за золото, що гине, хоч і очищається вогнем» (1Пет. 1:7); наших справ, без яких ця віра мертва (Як. 2:26). Але через усі ці хороші настанови наскрізь проходить думка про те, що без любові усе це абсолютно не має жодного сенсу. Любов – це не атрибут, інструмент або риса Бога, це сама Його суть, Сам «Бог є любов» (1Ін. 4:8).

Досить часто ми повторюємо, що дуже любимо усіх людей, навіть явних грішників, але разом з цим ненавидимо гріх. Не знаю. Це, звісно, дуже правильна позиція і надзвичайно правильні слова. Можливо, це і так, але іноді, як мені здається, ми просто ховаємося за цю формулу. Що я маю на увазі? Перша частина (любов до грішника) у нас є дуже слабо видимою за нашою ненавистю до гріха. Та і з другою частиною в нас не усе так вже чудово, оскільки гріх ми ненавидимо часто лише в іншій людині.

Ми можемо говорити правильні речі, робити напрочуд важливі, потрібні і корисні справи, усією душею ненавидіти гріх (зокрема і в собі самому), але якщо за усім цим (а точніше, попереду усього цього) для нас не стоїть любов до людей, то ми навряд чи правильно розуміємо ці добре відомі нам вірші з третього розділу Євангелія від Іоанна.

Церква та суспільство