Проповідь священика Сергія Ганьковського в Шосту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У нас, людей, не так, як у Бога: Він усе дає безкоштовно, бо Бог – Сама Любов; тому і усе, що виходить від Нього, називається благодаттю, благим даром, безцінним подарунком для нас, людей. Бо якими грошима оцінити саме життя, здатність дихати і чути, можливість споглядати далекі зірки і вдивлятися в очі коханих? У роді людському, у роді «перелюбному і грішному», усе не так. Тут за усе потрібно платити, і тому усе у світі нашому має свою ціну, усе «обчислене… зважене… і розділене» (див. Дан. 5:26-28), усе пораховано і оприбутковано.

І, звичайно, тут йдеться не лише про речі матеріальні і відчутні – свою ціну має і кожен душевний рух, почуття і переживання, вада і чеснота. Природа пропащої людини така, якщо вона і не вимагає неодмінно нагороди за всяку добру справу, то вже щось подарувати за неї треба обов’язково. Неспроста Син Людський, посилаючи улюблених Своїх учнів на служіння і проповідь, каже їм: «Хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте: задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10:8). Як бачимо, навіть гідні з людей потребують такого нагадування. Це Бог може прощати «до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22) на день; людина ж, навіть прощаючи ворога свого, занадто часто збирає йому на голову «палаюче вугілля» (Рим. 12:20). Такий ось своєрідний подарунок, таке ось цілком безкорисливе приношення.

Бог, що утілився, тобто Бог, що став Людиною, приречений, як і звичайний смертний, приймати від людей, що Його оточують, подяку за всякий Свій вчинок, за всяке добро, що твориться Їм для роду людського. Адже це в Його ж вітчизні вигнали Його геть з рідного міста «і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:29). Адже це в Капернаумі, що в невигубній гордині своїй «до небес піднісся» (Мф. 11:23), як би у «вдячність» за зцілення людини, що мала суху руку, фарисеї «радилися проти Нього, як би Його погубити» (Мф. 12:14). Усе вийшло так, як і передбачав пророк: «Я очікував, що хтось буде співчувати мені, і не було, очікував, хто б заспокоїв мене, і не знайшлося. І дали в їжу мені жовч і у спрагу мою напоїли мене оцтом» (Пс. 68:21,22). Тим і кінчилося: за милість – оцет, за Життя Вічне – розп’яття!

Наше служіння один одному несумірне служінню Божого Сина. Хоча, звичайно, у кращих своїх проявах людина здатна на багато що. Наслідуючи свого Спасителя, вона, можливо, «душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13), пожертвує дві останні лепти, «весь прожиток свій» (Мк. 12:44), як це зробила бідна вдова, але все таки мало хто з нас погодиться покірливо нести марну ганьбу, цинічний наклеп, демонстративну невдячність, які упокорено поніс Син Людський.

А тим часом «раб не більший за господаря свого, і посланець не більший за того, хто послав його» (Ін. 13:16). Такі ж книжники і фарисеї, такі ж хибні праведники, як ті, що гнали Христа двадцять століть тому, і сьогодні з тією ж люттю і з тією ж жорстокістю гнатимуть нинішніх посланців Христових. Невдячність, ненависть, кепкування і презирство насправді мають бути долею тих, хто, наслідуючи свого Учителя, «служить справі, а не особам». Таланти, дари Божі взагалі дорого коштують. Хто і коли любив і шанував носіїв владної харизми?

Тим більше ненависна «влада в’язати і розв’язувати», влада, яка дана була слабким і грішним «людям» (Мф. 9:8) Самим Господом нашим Ісусом Христом! Ставлення до носіїв такої влади, ставлення до священиків і єпископів Церкви Христової – вірний індикатор того, з ким ми: з книжниками із сьогоднішнього євангельського читання, які сказали самі в «собі: Він богохульствує» (Мф. 9:3) у відповідь на слова Христові: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9:2), або з Христом Спасителем.

Загалом «влада в’язати і розв’язувати» дана кожному християнину, як мовиться – «у межах його компетенції», тому що простити і проклясти може кожен. Але той, хто простив зраду, якщо він, звісно, Христовий учень, має бути готовий до того, що прощений замість вдячності і розкаяння просто плюне йому в обличчя. Ось чому сьогодні, коли за літургією читається євангельська розповідь про прощення гріхів, йому передує заклик апостола Павла з послання до Римлян: «у старанності не лінуйтесь, духом палайте; Господеві служіть; утішайтесь надією; в скорботах будьте терплячі; в молитві постійні… Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте» (Рим. 12:11,12,14). Ось би чому навчитися хоч у малій мірі! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці