Бог не вимагає від нас чогось тяжкого й складного, але тільки того, щоби ми визнавали Його благодіяння і віддавали Йому подяку за них, не тому, зрештою, щоби Він потребував цього, – бо Він ані в чому не має потреби, – а для того, щоби ми навчилися через це привертати до себе Подателя благ, і не були невдячні, але виявляли б чесноту, гідну благодіянь і такого піклування Його про нас. Бо цим ми й привернемо Його до ще більшого про нас піклування. Тож не будемо безпечними, але кожний з-поміж вас повсякчас, скільки може, нехай роздумує не лише про загальні благодіяння, але й про окремі, йому самому виявлені Богом, не лише про відомих і видимих усім, але й про відомих йому одному і невідомих іншим; через це він буде спроможний приносити Господу неспинну подяку.

Це найбільша жертва, це досконале приношення, це буде для нас джерелом відваги перед Богом, і ось як. Хто постійно тримає в голові й вірно усвідомлює свою мізерність, а з другого боку, помишляє про несказанне й безмірне людинолюбство Боже, – як Він улаштовує справи наші, дивлячись не на те, чого заслуговують наші гріхи, але на свою доброту: той упокорюється душею, скрушується серцем, приборкує всяку гордість і пихатість, навчається поводитися скромно, зневажати славу сьогочасного життя, підсміюється над усім видимим, міркує про майбутні блага, про життя безсмертне й нескінченне. Хто так налаштований у душі, той приносить Богу істинну й приємну жертву, як говорить пророк: “Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш” (Пс. 50:19).

Отже, молю, скрушимо дух наш, упокоримо серце. Бо, якщо ми налаштуємо себе так, то будемо спроможні і молитви вершити з великою бадьорістю, і привернути до себе згори велику благодать визнанням гріхів. А щоби впевнитися, що такі душі бажані Владиці, послухай, як Сам Він говорить: “А ось на кого Я спогляну: на смиренного і скрушеного духом і на того, хто тріпоче перед словом Моїм” (Іс. 66:2). Тому й Христос, розмовляючи з учнями, сказав: “…навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29). Бо, хто насправді впокорює себе, той ніколи не допустить себе до роздратування, не розгнівається на ближнього, бо душа його впокорилася і розмірковує лише про себе саму. А що може бути блаженніше за душу, налаштовану таким чином? Така людина завжди сидить у пристані, безпечна від усякої бурі й насолоджуючись тишею думок.

Тому й Христос сказав: “І знайдете спокій душам вашим”. Але якщо той, хто приборкав ці пристрасті, насолоджується великим спокоєм, то, навпаки, лінивий і безтурботний, і той, хто не вміє належним чином приборкувати пристрасті, котрі в ньому відроджуються, перебуває в постійному хвилюванні, веде домашню війну, і, хоча немає нікого, обурюється і терпить велику бурю; коли ж піднімуться хвилі й почнеться буря злих духів, він поринає в безодню, бо й корабель його потопає через недосвідченість керманича. Тому треба пильнувати і тверезитися, і мати невпинне й невсипуще піклування про спасіння душі. Бо християнину завжди треба воювати проти пристрастей, мати в пам’яті заповіді, дані нам спільним для всіх Владикою, обгороджуватися ними, користуватися належним чином Його великим довготерпінням до нас, не очікувати випробування насправді, й тоді вже упокорюватися, щоби і про нас не було сказано: “Коли Він умертвляв їх, тоді вони шукали Його” (Пс. 77:34).

Зібрання повчань