Господь завжди лагідно й тихо розмовляв; таким чином і нас спонукає до лагідності й навчає, щоби ми, розмовляючи з будь-ким і переконуючи, не досадували й не дратувалися. Дратівлива людина не лише ні в чому не може мати успіху, але й робить інших ще більш недовірливими. Тому треба стримуватися від гніву, а у своїх словах переконувати інших не лише не з гнівом, але й не криком, бо крик – пожива гніву.

Отож будемо приборкувати цього коня, щоби не скинути вершника (розум); обріжемо крила гніву, – і зло не підніметься високо. Гнів – хвороба жорстока й небезпечна тим, що може занапастити наші душі. Тому треба звідусіль загороджувати йому вхід. Безглуздо, якщо ми можемо приборкувати звірів, а свої люті помисли залишати поза увагою.

Гнів є сильний вогонь, який усе пожирає; він і тілу шкодить, і душу розтліває, і робить людину неприємною зовні й безчесною. Якщо би розгнівана людина могла бачити себе під час свого гніву, то вона вже не мала би потреби ні в іншому якомусь напученні, бо немає нічого неприємнішого за роздратоване обличчя. Гнів є якесь сп’яніння або, краще сказати, гірше за сп’яніння й нещасніше за біса. Та лише намагатимемося не кричати, – й ми знайдемо самі найкращий шлях любомудрості.

Тому Павло навчає придушувати не лише гнів, але й крик, говорячи: “Усяке роздратування‚ і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас…” (Еф. 4:31). Тож будемо коритися цьому вчителю усякої мудрості і, коли гніваємося на когось, подумаємо про свої власні гріхи. Будемо намагатися завжди говорити лагідно, щоби, ставши покірними серцем, знайти своїм душам спокій і в теперішньому, і в майбутньому житті.

Зібрання повчань