Будемо любити Бога більше за все. Не будемо любити ці житейські блага, щоби любов до Бога залишалася в нас чистою і не слабшала через розділення. Це багатство (любов до Бога) може надати нам усяке інше багатство, всякий скарб, усяку почесть, усяку славу, всяку знаменитість. Тож будемо зберігати його, й ми не матимемо потреби ні в чому іншому.

Ті, котрі люблять Бога як слід, чи можуть колись бути чутливими до людських радощів чи бід? Ні, віддані цій любові навіть не стануть дивитися на блиск теперішнього життя, але будуть підсміюватися над усяким розкошуванням, зневажати й усякі біди, прихилившись любов’ю до Бога, не бачачи нічого іншого, крім Нього одного, уявляючи Його всюди і вважаючи себе щасливішими за всіх. Хоча би вони були в бідності, хоча би в безчесті, хоча би в кайданах, хоча би в журбі, хоча би в крайніх бідуваннях, – вони будуть вважати себе щасливішими за самих царів, знаходячи деяку дивну насолоду серед усіх своїх страждань у тому, що вони терплять їх заради Свого Улюбленого.

Тому й Павло, перебуваючи серед щоденних смертельних небезпек, у в’язницях, у корабельних аваріях, у пустелях, зазнаючи бичувань і інших незліченних покарань, радів і веселився, тріумфував і хвалився й те говорив: “…хвалимось надією слави Божої. І не цим тільки, але хвалимось і скорботами” (Рим. 5:2-3); то знову: “Нині я радію в стражданнях моїх за вас і поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових за Тіло Його” (Кол. 1:24); і до того ж називав це благодатним даром, сповідуючи й висловлюючись так: “…тому що вам дано ради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього” (Флп. 1:29).

Постараємося й ми мати такий же настрій і будемо з радістю терпіти всі біди, котрі нас спостигають. А ми будемо спроможні терпіти їх, якщо полюбимо Бога, як любив Пророк. Любов його можна бачити зі слів його: “Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Прагне душа моя до Бога сильного й живого. Коли ж прийду я і з’явлюся перед лицем Божим?” (Пс. 41:2-3). Не сказав: полюбила душа моя Бога живого, але щоби висловити свій настрій, назвав любов “спрагою”, показуючи нам властивості своєї любові і палкість її, і постійність. Бо як спраглі відчувають спрагу не один день і не два, і не три дні, але все своє життя, бо природа спонукає їх до того, так само і цей блаженний муж, і всі святі не один лише день відчували скруху, як многі з-поміж людей, і не два чи три дні, така скруха ніскільки не дивна, – а повсякчас і щодня продовжували благоговійно любити і зміцнювали свою любов.

Викладаючи це, він і говорить: “Прагне душа моя до Бога сильного й живого”. Тут він хоче і пояснити причину своєї любові, і показати тобі, як треба любити Бога. Це він показав у наступних словах: “Прагне душа моя до Бога”, додавши: “живого”. Він наче таким чином волає й переконує всіх, прив’язаних до речей житейських: навіщо ви безумно спокушаєтеся тілами? – навіщо любите плоть? – навіщо прагнете слави? – навіщо ганяєтеся за задоволеннями? Ніщо з усього цього не залишається назавжди й не живе повсякчас, але все збігає і минає, все – мізерніше за тінь, оманливіше за сновидіння, в’яне швидше за весняні квіти; одне залишає нас разом з теперішнім життям, а друге гине ще раніше.

Володіння цими речами ненадійне, насолода – неміцна, перетворення – швидкі. Але в Бозі немає нічого схожого; Він живе й існує вічно, не зазнаючи ніяких змін ані перетворень. Тому, залишивши тимчасове і швидкоплинне, полюбимо вічного і Присносущого. Хто любить Його, той ніколи не постидається, не потерпить і не втратить Улюбленого. Хто любить багатство, той при наближенні смерті чи ще перед смертю втрачає предмет своєї любові. Те саме буває і з тим, хто любить тимчасову славу. А краса тілесна часто минає набагато швидше, ніж названі нами речі. Загалом усе житейське короткочасне і швидкоплинне і, як тільки постане і з’явиться, відразу щезає.

Але любов до речей духовних зовсім не така: вона живе і цвіте постійно, не знає старості, недоступна ветхості, непідвладна ніякій переміні й перетворенню і не боїться невідомості майбутнього. Хто здобув її, тим вона і тут приносить користь, і оберігає їх з усіх боків, і після відходу звідси не полишає їх, але разом з ними переходить туди й супроводжує їх і зробить їх яскравішими за самі зірки в той майбутній день.

Отже, не станемо дивуватися благам теперішнім, щоби дивуватися майбутнім, або, краще, станемо дивуватися майбутнім, щоби не дивуватися теперішнім. Якщо ми будемо невпинно помишляти про ті блага й уявляти собі Царство Небесне, безсмертя, життя нескінченне, ликування з Ангелами, перебування з Христом, славу неминущу, життя, чуже всякій скорботі; якщо пам’ятатимемо, що і сльози, і ганьба, і лихослів’я, і смерть, і печалі, і труди, і старість, і хвороби, і немочі, і бідність, і наклепи, і удівство, і гріх, і осуд, і покарання, і муки, і загалом усе, що тільки є в теперішньому житті сумного й неприємного, не має місця в тому житті, а всупереч тому там перебуває мир, лагідність, доброта, любов, радість, слава, честь, світло й інші блага, котрих і описати словом неможливо; то ніщо теперішнє не привабить нас, але й ми будемо спроможні говорити, як пророк: “Коли ж прийду я і з’явлюся перед лицем Божим”? А з таким настроєм ми не станемо ні гордовитими від житейського щастя, ні засмученими через нещастя, і ні заздрість, ні пиха й ні що інше подібне не опанує нами.

Зібрання повчань