Вітраж

Чимало наших храмів прикрашають вітражі. Фахівці знають, що оригінальна ідея художника саме у творчій майстерні втілюється в множество кольорових скельць, котрі потім прикріплюють на вікно святині, аби вони витворили різнобарвний вітраж. Такі вікна відтак додають церкві певну велич.

Щось подібне відбувається і з людським життям. Од народження й до смерти життя людини творять її щоденні вчинки, подібно як поодинокі скельця на вікні складають вітраж. На жаль, часто образ людського життя – це суміш добрих діл і злих діл. Людина все ж живе для того, щоб у будь-якій хвилині життя злі діла замінити на добрі: ненависть – на любов; небажання прощати – на прощення; релігійну байдужість – на ревність, а гріх – на чесноту. Зусилля людини мало би прямувати до того, аби образ її життя був щонайкращий. Яке це має значення? Вітражні вікна в церквах сповняють подвійну функцію: потішають дух того, хто на них дивиться, і прославляють Бога. Так і людське життя. Життя має бути потіхою для інших і його слід прожити для інших.

Життя наше нехай же викликає приємне почуття в душах інших людей. Життя наше нехай буде прославою Бога. Творімо в собі саме таке життя, з котрого Бог має радість. Смерть – це лише та мить, коли запропонуємо Богові діло свого життя – у надії, що Він прийме та нагородить його.

Гріх

Ми свідки того, що багато новітніх доктрин робить усе, щоб звільнити людину від християнської моралі. Успіху, згідно з ними, людина досягне лише тоді, коли переконається, що гріха немає, що слово «гріх» – це не дійсність, а релігійна вигадка. Тому представники таких поглядів намагаються висміяти гріх. Бачимо це в сюжетах романів, фільмах та модних піснях. Люди в цілому світі беруть щодня до рук усілякі ілюстровані модерні видання, аби читати про жінок, знаменитість котрих полягає тільки в тому, що поводяться як повії, про вбивства, самогубства та інші форми різного насилля. Таким чином, гріх стараються загорнути в свобідний вияв людини, у право природи або право на так зване щастя. Гріх стає частиною життя декотрих людей так, як вода. З води людина має користь, а з гріхів плине лишень трагедія.

Якщо відповідально слідкуємо за життям своїм та інших людей, або якщо роздумуємо над людством, то бачимо, що за всіма трагедіями стоїть гріх. Було так у минувшині, є так і сьогодні. Не допоможе нам те, що гріх назвемо судьбою, характером людини або впливами, котрі на неї діють. Завжди й за всім є рішення людини, більш або менш свідомі, що буде чинити зло, що порушить Божі заповіді й грішитиме.

Християнин мав би собі усвідомити, що, крім інших наслідків, гріх спричиняє і так звану другу смерть, тобто загибель душі. А загибель душі полягає в тому, що людина через свої гріхи втрачає зв’язок з Богом, після смерти ж уже не буде можливости цей зв’язок відновити. Так «перша смерть» природна для кожної людини, як «друга смерть» природна суто для тих, котрі повірять, що гріха немає.

Якщо визнаємо й віруємо, що Ісус помер за наші гріхи, за гріхи кожного з нас, то ця віра стане невід’ємною частиною нашого життя. Тож хоч і помремо всі «першою смертю», ніхто не помре «смертю другою».

Заповіді

Хаос завжди є там, де панує безладдя. Це може стосуватися речей, життя людини або й суспільства. Бог не хотів, аби людина жила в хаосі, тому дав нам заповіді. Вони мають помагати нам, щоби лад панував у житті кожної людини й між людьми в усьому світі. Бог дав нам заповіді, бо Він знає, що ми не народжуємося досконалі й маємо в собі схильність чинити зло. Тому людина потребує чітких Божих правил, законів, що вона може й що не може робити.

Згодом Ісус потвердив заповіді і ясніше їх сформулював, звівши до двох заповідей любови: до Бога та людини, притім їхнє зберігання поставив як мірило любови до Нього (пор. Мт. 22:34-40; Мр. 12:28-34; Лк. 10:25-28; Ів. 14:15).

Якщо б ми міркували над причинами різних нещасть людини, часто можемо дійти висновку, що за ними стоїть порушення Божих заповідей. Дехто думає, що свобода полягає в тому, коли людина робить те, що хоче сама, а не Бог. Парадоксально, але це вияв великої Божої любови, адже Він це допускає, та водночас не може відмінити наслідків, котрі з того випливають. Дивно також, що люди не бажають Бога слухатись, але хочуть, ба навіть просять Його, щоб помагав їм у труднощах, котрі постали саме через їхній непослух.

Поки людина живе, завжди може повернутися до Божого Закону. Хтось приходить до цього аж «восени» свого життя і жалкує що непослухом Богові збудував свій дім на піску, тож просить у Бога прощення. На жаль, багато людей відходять із земного життя як невдалі «будівничі», котрі своє життя запроектували і прожили без Бога. Що вони можуть очікувати в вічності? Там уже змудріти не можна, а треба лише за все відповідати.

Безумний

Усе стає небезпечним тоді, коли людина думає виключно про себе, про цю землю, про своє тіло і своє задоволення. Ісус гостро висловлюється на адресу багача, котрий накопичив маєток, а потім сказав собі: «Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися! Бог же до нього прорік: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?… Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога» (Лк. 12:19-21).

Якийсь багач думав і вмираючи про те, що було головне в його житті: гроші. З останніх сил він відв’язав ключ зі шнурка, котрий носив навколо шиї, закликав служницю, показав їй труну біля ліжка і наказав, аби всі гроші поклала до неї. Коли ж помер, на небі побачив великий стіл, де були найдобірніші страви. «Скажіть мені, скільки коштує хліб з лососем?» – спитав він. «Копійку», – відповіли йому. «А сардинка?» – «Також копійку». «А паштет?» – «Усе коштує копійку». Чоловік полегшено зітхнув. «Дешево, – подумав собі, – дуже дешево». Набрав собі повну миску. Але коли хотів заплатити золотим дукатом, продавець не прийняв цієї монети. «Чоловіче, – сказав він і жалібно похитав головою, – ти в житті дуже мало навчився!» «Що ти верзеш? – забурчав багач, – хіба тобі мої гроші не підходять?» І почув відповідь: «Ми беремо тут лише ті гроші, котрі людина віддала іншим».

Думки для похоронних відправ