Потім

Є люди, що все відкладають на колись: «Потім це зроблю, потім туди піду, потім це перечитаю, потім буду вчитися». Відкладання обов’язків може, однак, спричинити й те, що людина «потім» їх зробити не встигне або не зможе, або забуде про них.

На «потім» декотрі люди лишають і ставлення до Бога та до всіх цінностей релігійного життя: чи це виявляється в щоденній практиці релігійних виявів, чи в цілковитому спрямуванні людини на цінності духовні та вічні: «Потім помолюся, потім піду до церкви, потім висповідаюся». Що означає таке ставлення? Передовсім – це велика неповага до Бога. Він мав би бути на першому місці в нашому житті, а опиняється на останньому. Ми ставимося до Бога, наче до жебрака, котрому, коли забажаємо, ласкаво кинемо копійку, а коли ні, то й обійдеться. Також через це ми ризикуємо втратити свою гідність та людськість. Відкидаючи Бога, щоби Він не брав участи в нашому всесторонньому розвитку, живемо в трагічному переконанні, що ми самі собі є найвищою нормою, законом, суддями і тими, що нагороджують. І врешті ризикуємо втратити вічність.

Не думаймо, що коли хтось дочекався на смертному ліжку священика, то його життєва філософія тріюмфувала. З нами може бути інакше, тож що далі? Приймемо Святу Тайну Єлеопомазання в непритомному стані чи при потьмареному розумі? Нас же хтось ззовні не буде змушувати до неба, про котре ми ціле життя не дбали! Або хіба тому священик повинен буде похоронити нас, що ми прийняли Святі Тайни? Ні. Бог має радість із навернення на смертному одрі лише тоді, коли людина саме на тому етапі життя знайшла Його. Не радіє Бог тими, котрі з Ним усе своє життя грали в недостойну гру про відкладання на «потім».

Спостерігачі

На кожному похороні є так звані спостерігачі. Це люди, котрі приходять на похоронний обряд не тому, щоб з покійним попрощатися, а подивитися, що там буде діятися. Спостерігачі слухають священика і чекають, що він скаже про покійного. Такі люди радіють, якщо священик не схвалює, критикує життя покійного, і навпаки, безрадісні, якщо проповідь повна духа любови та Божого милосердя.

Спостерігачі можуть звернути увагу священикові, якщо він намагався покійного похвалити, що він дуже помиляється, а вони розкажуть правду про нього. Ці особи слідкують за родичами померлого, і якщо вони дуже плачуть, то вважають це нещирістю, бо гадають, що родина аж тепер щаслива, бо вже нарешті не буде з ним мучитися. Якщо ж родичі не плачуть, а переживають похорон із вірою, то спостерігачі це сприймають як вияв радости зі смерти близького.

Якщо домовина проста й дешева, тоді ці люди обурюються, що покійний залишив родині багато грошей, а вона йому навіть не спромоглася купити гарної та дорогої труни. Якщо ж із дубового дерева і прикрашена, то в цьому бачать лицемірство, наче родина хоче на похороні показати, як любила свого родича, але вони, спостерігачі, добре знають, що це неправда. Якщо ж на похороні присутній той, хто там, на їхню думку, не мав би бути, то це вважають нахабством, а якщо когось нема, то знову шукають причину цього. Спостерігачі на похороні найщасливіші тоді, коли здобудуть багато інформації, що її потім, як плітки, поширюватимугь між людьми.

Якби було можливо запитати їх, чи хочуть, аби на їхньому похороні були лише спостерігачі, чи ті, хто буде за ними щиро плакати і за них молитися, то що б вони сказали?

Пекло

Людина називає пеклом трагічні та жахливі події. Для вояка пеклом є пережита війна, для гірника – трагедія в шахті, для водіїв – аварії на дорогах, для мешканців Японії – землетруси. Для декотрих чоловіків та жінок пеклом є їхнє сімейне життя. Ці наші земні пекла подібні тим, що не в усіх випадках людина за них відповідальна й часово вони обмежені. У вченні нашої віри пекло – це стан, котрий людина свобідно вибрала. Ґ. К. Честертон колись зауважив, що пекло – це пам’ятник людської свободи. Існування пекла підтверджує, що Бог дійсно дає людині свободу вибирати, кому вона хоче служити. Пекло означає те, що всі наші рішення мають сенс, а їхні наслідки сягають аж краю вічности.

У пеклі людина побачить, що могла собі вибрати, але не вибрала. Пекло – це пізнання, що ми вибрали собі навіки брехати, робити зло іншим, зрадили своє ліпше «я» і все спрямували суто на себе, немовби ми були Богом. Пекло є наслідком того, що людина не хоче перемагати себе під час життя. Ісус сказав це дуже категорично: Відітни руку, ногу, вирви око, коли тебе спокушають (пор. Мр. 9:43-47). У пеклі людина пізнає, що її життя не мало сенсу, і якраз у цьому криється смисл біблійного символу пекельного вогню.

Дерево, котре не приносить плоду, й полова, відділена від зерна, будуть спалені, бо ні на що непридатні. Вогонь означає не біль, а непридатність, безглуздість життя, його трагедію та безнадійність. Тому в Данте над брамою пекла написано: «Усі, котрі сюди увійшли, зречіться надії». А ми можемо додати, що надія лише там, де є Бог. У пеклі надії не може бути, бо там Бога немає.

Віруюча людина не може бути байдужа до цієї правди віри. У нашому особистому і суспільному житті байдужість спричиняє численні трагедії, бо вона є тою дорогою, що веде до вічної погибелі. До повноти нашої надії належить відповідальність, щодо себе, так і стосовно ближніх і Бога.

Переможець

Що таке людина? Скільки мелодійних пісень, поетичних та прозових творів, мистецьких скульптур і картин було створено на її честь! Геній людини протягом віків створив безліч неймовірного, зокрема минуле століття – це поступ у людській цивілізації: від використання атомної енергії і генної інженерії аж до сателітного та інтернетного спілкування людини з цілим світом. Не диво, що на людей з кам’яної доби дивимося наче діти на казкові малюнки. Одне таки маємо спільне з людьми того часу: і вони вмирали, і ми вмираємо. Вмираємо, щоправда, в інших умовах, але насправді це нічого не міняє.

Лише одна Людина перемогла смерть – Ісус Христос. На хресті Він сказав: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23:46). Ці слова – об’явлена благодать, що смерть є дорогою до Отця, а не прокляттям. Тому святий Павло написав: Христос «й смерть зруйнував, і вивів на світло життя та нетління Євангелією» (2Тим. 1:10). То як же Ісус знищив смерть, коли люди далі вмирають? Ісус переміг нашу смерть Своїм воскресінням. Святий Павло навчає нас: знаємо, «що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас, і поставить із вами» (2 Кор. 4:14).

Христос не приніс нам чудодійного еліксиру для вічного життя на землі. Але чи хотіли б люди мати такий еліксир? Можливо, коли ми молоді й повні фізичних сил, то сказали б: «Життя, спинись, залиши мене в молодості!» Але знаємо, що це був би лише сон, мрія. Життя приносить нам чимраз більше труднощів та обмежень. Це ті хвилини, коли ми мали б радуватися з Христової перемоги над смертю і тішитися з надії, що будемо наслідувати Ісусову перемогу. Просім у молитві часто, щоби в мить ісходу нашої душі ми могли повторювати Ісусові слова: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!». Потім уже все залежатиме лише від Божого рішення, коли з нашою душею Він з’єднає і наше прославлене тіло.

Думки для похоронних відправ