Дім у вічності
Дім
Кожна людина прагне мати свій дім. У світі багато чудових будинків. Кожна доба відзначається своєю архітектурою і створенням гарних людських жител. Дім має подвійну функцію: охороняє від зовнішнього світу і помагає створювати родинну атмосферу. Та колись все одно людина мусить його покинути: або знайде собі новий дім, або її з дому винесуть мертвою. Людина живе в будинку лише якийсь час, а тому не мала би забувати, що житло, котре собі збудувала, є лише місцем, або готуванням для іншого дому, дому, що його має на увазі Ісус, коли каже: «Багато осель у домі Мого Отця… А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе» (Ів. 14:2,3).
Непомірно дбаючи про свій земний дім, людина часто забуває про вічний. Що з того, коли людина залишить по собі тут, на землі, «супердім», сучасний, обладнаний усіма технічними досягненнями, але не матиме місця у вічності? Навіщо всі її дочасні зусилля? Бог нас не питатиме, в якому домі ми жили на землі. Буде це для когось, може, й несподіванкою, коли у вічних оселях житимуть люди з халуп. Їхні земні хатини Бог перемінить на новий, незнищенний та вічний дім. Щойно в тому домі вповні зрозуміємо слова Ісуса, що Бог є наш Отець, лише в тому домі здобудемо чуття цілковитої впевнености, задоволення та радости. Біля Небесного Отця всі будемо істинними братами та сестрами.
Суд
Історія судочинства позначена як перемогами, так і програшами правди. Бувають як справедливі судові рішення, так і несправедливі. Цю розбіжність спричиняє людський фактор у судочинстві. Судді є люди, і закони також створили люди.
Автор Послання до євреїв пише: «І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд» (Євр. 9:27). Кожного з нас чекає після смерти суд. Ми, християни, називаємо його особистим судом. Особистим тому, що це буде наша особиста зустріч з Богом, котра вирішить наше дальше вічне існування.
Міркуванні про наш особистий суд перед лицем Божим та поглядом Ісусовим не треба застосовувати практику земного судочинства. Ми не будемо сидіти на лаві підсудних і шукати способів, як той суд виграти. Не буде це двобій аргументів, хто кого більше переконає: чи ми Бога, що, мовляв, жили без гріхів, чи Бог – нас, що ми все-таки грішні.
Особистий суд буде визначатися досконалим пізнанням самих себе і всіх наших земних учинків. Перед безконечною Божою добротою буде відкрита правда про наше життя. Тоді вже не буде місця для діялогу, для пояснювання, для брехні та викручування. Стоятимемо лише ми з нашою земною минувшиною та Бог з абсолютним знанням усіх наших діл, помислів та слів.
Тим-то відповідальна людина часто ставить собі в житті питання: «Як би я устояв перед Богом, якби в ту ж мить помер?» Правдива відповідь завжди помагає, аби людина поправила своє життя згідно з Божою волею, до цього поступово добавляється і радість від очікуваної зустрічі з Богом. Людина може тішитися, якщо робила все, що було в її силах, аби жити по-Божому, якщо часто плакала над своїми гріхами, просила в Бога прощення, щиро каялася та хотіла виправитися, бо Бог її після смерти прийме до вічної слави Своєї любови. Якщо ж людина зовсім не думала про те, що колись таки помре, і була цілком байдужа до своїх злих учинків, ба навіть вважала їх за добрі, то Бог не може нагородити її після смерти безконечним щастям через те, що вона ніколи цього не прагнула, зовсім Йому не вірила, тим-то сама засудила себе для вічного життя без Бога.
Як?
Людина, котра вірує у вічне життя, бажає знати, як там існуватиме. Роздумує над тим, в якій формі буде там знаходитися її тіло: чи виглядатиме подібно до її земного тіла, чи буде цілком інше?
Над цим важким питанням задумувався і святий Павло. Тим-то у своїх посланнях Апостол намагався як тоді, так і сьогодні помогти віруючим відповісти на їхні питання. Наше земне тіло він прирівнює до зерна, посіяного в землю. Зерно є тлінне й слабке. Коли насінина завмре, то виросте з неї сильний колос. Подібно є і з людським тілом. Воно так само слабке й тлінне, коли ж воскресне, то стане тілом нетлінним, міцним і передовсім духовним. Тіло не буде слабке, не тектиме з нього кров, як звично на землі. Павло ясно вчить, що тіло й кров Царства Небесного успадкувати не можуть, ані тлінні – успадкувати нетління (1 Кор. 15:50). Апостол утішає нас твердячи, що Ісус Христос перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до Його прославленого тіла (Фил. 3:21).
Релігійна постать XX століття Карло Каретто молився так: «Господи, прошу Тебе, лиши мене в землі, аби ніхто більше не бачив мого обличчя. Але якщо хочеш послужитися останками мого тіла, то вчини, аби з них забуяв гарний квіт». Святий Павло прирівнює прославлене тіло до сильного колосу, а Каретто – до чудового цвіту. Обидва порівняння сповняють нас відчуттям очікування.