Ті, що гніваються й шаленіють від люті, гірші за біснуватих. Як ці не впізнають нікого серед присутніх, так і ті. Через свій затьмарений ум і спотворені очі вони не розпізнають ні друга, ні ворога, ні шановану людину, ні зневажену, але на всіх дивляться однаково. Можеш бачити, як вони й тіпаються, так само, як і біснуваті. Та вони не падають на землю? Зате душа їх падає низько й лежить, тремтячи; бо, якщо би вона стояла рівно, то з нею не було би того, що буває тоді. Справді, чи не низькій душі й такій, яка втратила самосвідомість, властиве те, що роблять і кажуть ті, котрі шаленіють від люті? Але є ще й інший вид шаленства, ще гірший. Який? Той, коли не хочуть полишити гніву, а живлять у собі злопам’ятність, наче якого домашнього ката.

Бо самих же їх перших мучить злопам’ятність ще й тут, не кажучи про майбутнє. Подумай, яку муку терпить людина, збурена душею, щоденно помишляючи про те, як би помститися ворогові? Передусім вона мучить сама себе і знемагає, дратуючись, нарікаючи на саму себе, розпалюючись. Бо неначе вогонь повсякчас горить у тобі, і, коли гарячка посилюється до такої міри, ти не послаблюєш її, думаєш, як би заподіяти яке зло іншому; а тим часом мучиш самого себе, постійно носячи в собі сильне полум’я, не даючи заспокоїтися своїй душі, повсякчас лютуючи, наче дикий звір, і утримуючи ум свій у тривозі й замішанні.

Що гірше за це шаленство – завжди мучитися, дратуватися й розпалюватися? Бо такі душі злопам’ятних. Вони, як тільки побачать того, кому хочуть помститися, відразу ж втрачають витримку; чи почують його голос – падають і тремтять; чи лежать на ліжку, вигадують тисячі мук, як би уразити й розтерзати свого ворога; а якщо при цьому побачать його розкошуючим, о, яка для них мука! Тож пробач другому провину його й урятуй себе від муки. Навіщо ти мучиш себе безупинно, бажаючи уразити й покарати його колись? Навіщо заподіюєш собі хворобу виснажливу? Навіщо продовжуєш гнів свій, коли він готовий припинитися?

Нехай не продовжиться гнів наш навіть до вечора, говорить Павло (Еф. 4:26), бо він, наче якась тля і міль, підточує корінь нашої душі. Навіщо стримуєш усередині дикого звіра? Краще покласти змію чи єхидну на серце, ніж гнів і злопам’ятність; від тих незабаром можна було звільнитися, а цей залишається постійно, встромлюючи свої зуби, впускаючи свою отруту, розпалюючи злі помисли. Я роблю це, скажеш, для того, щоби той не став сміятися наді мною, не став зневажати мене? Жалюгідна й нерозсудлива людино! Ти не хочеш бути посміховиськом для схожого на тебе раба, а наражаєшся на недоброзичливість свого Владики? Не хочеш бути зневаженим таким самим, як і ти, рабом, а сам зневажаєш Владику? Не можеш стерпіти зневаги від людини, а не подумаєш, що ти гнівиш Бога, насміхаєшся над Ним, нехтуєш Ним, не виявляючи Йому покори?

Проте ніхто не буде й сміятися над тобою, це вірно. Якщо станеш мстити, то викличеш великий сміх, велику зневагу, бо це – справа малодушності; якщо ж пробачиш, то – великий подив, бо це – справа великодушності. Але той, скажеш, не дізнається про це? Дізнається Бог, і віддасть тобі за те велику нагороду, “…позичайте, – каже Він, – нічого не сподіваючись” (Лк. 6:35). Будемо благодіяти тим, котрі не відчувають, що їм роблять ласку, щоби вони не відплатили нам похвалою чи чимось іншим і тим не применшили нашої нагороди. Якщо нічого не отримаємо від людей, то тим більше отримаємо від Бога.

Що смішніше, що грубіше за душу, яка безупинно гнівається й бажає помсти? Це – жіноче й дитяче бажання. Бо як та гнівається на бездушні речі і, поки, бодай не тупне по підлозі, не полишає свого гніву, так і ці намагаються помститися своїм кривдникам і самі стають достойними сміху, бо захоплюватися гнівом властиво дитині, а переборювати його – діло мужа. Отож не ми будемо віддані на посміх, якщо виявимо мудрість, а вони. Не коритися пристрасті – справа людей не жалюгідних; а нікчемним властиво боятися сміху інших до такої міри, щоби через це наважитися – коритися власній пристрасті, ображати Бога і мстити за себе. Це, справді, гідне сміху.

Тож будемо уникати цього. Нехай той говорить, що він заподіяв нам тисячу зол, а сам нічого не потерпів від нас; нехай говорить, що як він і ще зганьбить нас, також не зазнає нічого. Якщо би він захотів хвалити нас, то не інакше став би проповідувати про нашу доброчесність, не інші став би вживати слова, як саме ці, котрими він думає принизити нас. О якщо би всі говорили про мене, що це – людина холодна й жалюгідна: всі ображають її, а вона терпить; усі нападають на неї, а вона не мстить за себе! О якщо би додали ще, що вона навіть і не може зробити цього, хоча би й хотіла, щоби мені похвала була від Бога, а не від людей! Нехай кажуть, що ми не мстимо через боягузтво. Це ніскільки не шкодить нам; Бог бачить і готує нам більший скарб.

Якщо би ми стали дивитися на тих людей, то втратили б усе. Тож будемо дивитися не на те, що кажуть про нас, а на те, що нам потрібно робити. Будуть сміятися наді мною, кажеш ти, будуть знущатися. О безумство! Ніхто з тих, хто скривдив мене, кажеш ти, не буде сміятися наді мною, якщо я помстився. Та тому ти й гідний глузування, що помстився. Звідки з’явилися ці ганебні й згубні слова, котрі псують наше життя й суспільство. Чи не спрямовані вони саме проти Бога? Бо що робить рівним Богу, тобто не мстивість, те вважаєш ти смішним. Чи не вправі сміятися над нами й ми самі, й язичники, коли так говоримо ми всупереч Богу? Тому, вмовляю вас, будемо терпеливі, щоби, очистившись від цієї згубної пристрасті, ми могли сподобитися Царства Небесного.

Зібрання повчань