Любов чи «виправдання гріхів»? (Мк. 15:43-16:8)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені євангельському читанню в 3-тю Неділю після Пасхи . . .
У третю неділю після Пасхи читають Євангеліє про поховання Христа, яке учинив Йосиф Аримафейський, та про прихід до гробу мироносиць вранці першого дня по суботі. І Йосиф, і мироносиці дбають про тіло свого Учителя, з любов’ю звершуючи над Ним чин погребіння. Євангеліє наголошує, що Йосиф сміливо увійшов до Пилата просити тіло Ісуса. Очевидно, не було звичним просити в управителя тіло розп’ятого для поховання. Аримафеєць не зважав на небезпеку звинувачення, що він є послідовником Того, кого визнали злочинцем, і не зважав на своє високе суспільне становище, в якому не прийнято було клопотатися про поховання засуджених на ганебну смерть. Усе це не мало значення. Він любив свого Вчителя і не ставив себе та свій авторитет і безпеку вище Нього.
Жінки ж мироносиці сміливо йдуть до гробниці, журячись, за словами Євангелія, хто ж їм відкотить важкий камінь від її входу. Вони журяться тим, але не вертаються додому, не чекають сприятливого часу, щоб знайти когось до допомоги. Вони поспішають до гробу Того, кого любили. Усе інше не мало значення. Вони любили і цього було достатньо, щоб не відступити.
І Йосиф з Аримафеї, і жінки мироносиці могли знайти різноманітні приводи і підстави, щоби не прийти і не послужити Померлому. Хіба Йосифові, який не був ані родичем, ані одним з дванадцятьох, не достатньо було б оправдати свою бездіяльність небезпекою для життя і для його суспільного становища? Чи мусив він ризикувати, аби вчинити те, що мали б чинити інші? Чи мироносицям не достатньо було б оправдати свою бездіяльність жіночою слабкістю і страхом? Чи мусили вони ризикувати, якщо цього не робили учні? Кожен з них міг би знайти для себе оправдання, якби не хотів вчинити милосердя для тіла Христа. Але вони не шукали приводів, не шукали оправдання, не шукали себе. Бо любили.
Натомість нам, християнам теперішнього віку, достатньо найменшого приводу, щоб бути бездіяльним, щоб не любити, щоб оправдати свою байдужість. Достатньо найменшої підстави, щоб себе поставити вище Бога, а егоїзм – вище любові. Нехай не забракне нікому з нас любові, щоб нам не «виправдовувати… гріхи» (Пс. 140:4), а шукати можливості для милосердя. Щоб не знати, що інші мають чинити, а самим звершувати велике. Щоб не оправдуватися, а бути оправданими. Щоб не лишитися в гробі, а слідом за Христом воскреснути.