Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Вознесіння Господнього . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа .

Подібно до того як наш прабатько Адам гріхопадінням був скинутий зі світлого Раю на скорботну землю, кожен з нас після причастя Тіла і Крові Спасителя на Вечері Господній скидається в пекло своїми гріхами, що знову і знову повторюються. Подібно до нашого скорботного прабатька, ми – «порох» і «до пороху повернемося».

А тим часом думка письменника Володимира Короленко[1] про те, що людина створена для щастя, як птах для польоту, ніяк не дає нам спокою. Чекає кожна людина щастя, неначе закладений в її душі певний механізм цього очікування. Мріє людина про небо, марить про радість польоту до такої міри, що літає уві сні, немов птах. Як же поєднати цю приреченість землі, цю невідбутну, як здається, приналежність «пороху» і таке ж саме невгамовне бажання вічного блаженства, таке ж пристрасне бажання досконалості?

Адже це тільки люди, які не знають Бога, гадають, що зусиллям волі і зусиллям тілесним, отаким тяжким тренінгом, можна досягти досконалості тут, на землі. І ось у безнадійній спробі досягти ідеалу вони тягають пудові гирі, накачують хімічними препаратами свої м’язи, виснажують себе різними дієтами, «ламають кістки» на всіляких тренажерах, подібних до тортурних знарядь середньовіччя. В ім’я чого здійснюються усі ці страждання? Щоб тіло стало пружним і легким? Щоб невблаганні роки не були владними над ним? А можливо, для того, щоб ми таки не стали «землею», порохом? Невже усі ці неймовірні зусилля здатні зробити грішника праведником? Невже вони можуть навчити нас літати?

Чи, можливо, достатньо лише чесно виконувати Закон, який Бог дав людям? Виконуватиму і з часом, дивишся, стану хорошою людиною, ніколи вже більше не чинитиму погано. Адже безліч людей саме так і думають про себе: «Я, звичайно, ніякого особливого добра не роблю, зате вже і зла нікому не кою!» Чи ми можемо – тому прикладів також немає числа – наміритися врятувати свою душу здійсненням так званих добрих справ, самовпевнено вважаючи, що пропащий грішник, яким є кожен з нас, насправді здатен творити добрі справи.

Між тим ось що писав про таке творення добра Святитель Ігнатій Брянчанінов у своєму «Слові про спасіння і християнську досконалість»: «Для здійснення добрих справ пропащого єства не треба бути християнином: вони належать усьому пропащому людству. Там, де здійснюються добрі справи пропащого єства, при громі похвал від світу, виключений, відкинутий Спаситель світу». Таким чином, тому, хто наважився спасти душу власними зусиллями, самостійно, не потрібен Хрест Христовий, і Воскресіння не потрібне, і Церква не потрібна.

Якби наш Спаситель помер і не воскрес, у нас не було б надії на воскресіння в блаженній Вічності. Але і воскресіння в плоті на землі, ураженій гріхом, було б слабкою розрадою, бо не можна бути живим серед загального розпаду, не можна бути щасливим, коли «всі істоти разом стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8:22). Доля праведника на землі – страждання і скорбота. І увесь сонм святих православної церкви – це люди, які до кінця, тобто до розп’яття і смерті хресної, йшли за Христом. Вони дуже добре зрозуміли слова Христові: «Раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого» (Ін. 15:20).

Вони шукали в житті не «спокою і волі», а скорботи і тісноти, і кожен з них наприкінці життя міг сказати про себе словами апостола: «Багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі» (2Кор. 11:26,27).

Скорбота і тіснота – доля чад Христових на скорботній і грішній землі. Зате і готується їм дивна можливість піти за своїм Спасителем на Небо. Ті, хто розіп’яв плоть свою із пристрастями і похотями – вони воскреснуть разом з Розіп’ятим. Ті, хто ще за життя відмовилися від рабства плоті, від рабства «землі», ще тут, серед нас, скинули окови земної прихильності, вони, святі, легко і радісно вознесуться в небесні чертоги услід за своїм Богом, не обернувшись, як це зробила Лотова дружина, на землю, що лишається ними. Здатність літати, можливість вознесіння надана кожному. Треба тільки захотіти святості, треба тільки занудьгувати за нею серед грішних і скорботних справ наших. Треба тільки піти за Спасителем туди, куди Він давно вже кличе нас, – на Небо. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

[1] Володимир Галактіонович Короленко (27 липня 1853, Житомир – 25 грудня 1921, Полтава) – письменник, публіцист, журналіст, літературний редактор та громадський діяч українсько-польського походження.

Усе по темі: Вознесіння Господнє