Великі й несказанні всі благодіяння, котрі Бог явив нам! Він приніс Себе в жертву за ворогів, за тих, котрі ненавидять Його й відвертаються від Нього. Чого хтось інший не зробив би ні для своїх друзів, ні для своїх дітей, ні для братів, то Господь зробив для людей, і таких людей, котрі не заслуговували похвали. Бо якщо би вони заслужили похвалу, якщо би вони були догідливі Йому, то не так було би це гідне подиву. Проте нині це особливо вражає всякий ум, що Він помер за таких невдячних і нетямущих. Чого люди не роблять для своїх одноплемінників, те Бог зробив для нас; і ми, користуючись плодами такої любові, ще прикидаємося й не любимо Христа. Він приніс Себе в жертву за нас, а ми зневажаємо Його, коли Він потребує навіть необхідної їжі, й не відвідуємо Його, коли Він хворий чи нагий. Якого гніву, якого покарання, якої геєни це гідне!

Бо якщо не щось інше, то невже одне те, що Він бажав привласнити Собі людські страждання й говорити: прагну їсти, пити, – не було спроможне навернути всіх до Нього? Але, яка сильна влада грошей, або, краще сказати, яке велике розбещення тих, котрі добровільно підкорилися їм? Не вони мають велику силу, але ми надто слабкі й підкорені їм, – ми огидні й земні, ми плотські й нерозумні; бо не в них міститься велика сила. Що вони можуть зробити, скажи мені, будучи глухими й бездушними? Якщо навіть диявол, гидкий демон, котрий такий злий і в усьому учиняє розлад, нічого не значить, – то яку силу мають гроші? Якщо побачиш срібло, то уяви собі, що це – олово. Та ти не можеш цього зробити? У такому разі подумай про те, чим воно справді є, що це – земля.

Але цей доказ не є переконливим для тебе? Подумай про те, що й ми гинемо, що многі з-поміж тих, котрі наживали його, не отримали від нього майже ніякої користі, що безліч людей, котрі пишалися ним, стали порохом і попелом, що й тепер вони зазнають жахливого покарання, стаючи значно біднішими за тих, котрі провадили життя серед гончарів; і часто ті, котрі спочивають на ложах зі слонової кістки, бувають більше варті співчуття ніж ті, котрі лежать на гною. Але воно усолоджує зір! Та багато є інших речей, котрі ще більше можуть усолоджувати зір. Бо й квіти, й чисте повітря, й небо, й сонце значно більше приносять насолоди. До того ж воно має на собі багато іржі, через що многі навіть стверджували, що воно чорне, і це можна бачити на срібних зображеннях, котрі почорніли; проте в сонці немає нічого чорного, ні в небі, ні в зірках. І в цих квітках значно більше привабливості ніж у кольорі срібла.

Отже, не колір усолоджує нас, а користолюбство і несправедливість; це усолоджує душу, а не срібло; відкинь це від душі й тоді побачиш, що те, що здається тепер коштовним, буде огиднішим за болото. Відкинь цю пристрасть. Бо ті, котрі мучаться в гарячці, коли побачать навіть брудну калюжу, хочуть напитися з неї, як із чистого джерела; проте цілком здорові часто не відчувають жаги й до чистої води. Відкинь хворобу й побачиш речі в такому вигляді, в якому вони існують. І щоби ти знав, що я не брешу, я можу показати тобі багатьох, котрі в такий спосіб чинили. Загаси вогонь і побачиш, що ці речі є менш вартісні, ніж квіти. Золото добре; але воно добре, якщо витрачається на милостиню для допомоги бідним, а не для марного використання, не для того, щоби лежати йому всередині комори чи бути закопаному в землі чи щоби ним обвішувати руки, ноги й голову.

І знаходиться не для того, щоби за його допомогою ми зв’язували узами істоти, створені на образ Божий, але щоби звільняли зв’язаних. На це й уживай золото: звільняй зв’язаного, щоби ти не зв’язав тієї, котра звільнена від уз, тобто душі. Бо навіщо, скажи мені, ти віддаєш перевагу нікчемній речі перед усім на світі? Хіба через те, що воно золото, не становить пут? Чи буде це золото, чи залізо – значення його одне й те саме, крім того, що перше тяжче за останнє. Але що робить для нас цю річ легкою? Марнославство й те, що всі дивляться на жінку, зв’язану золотими путами, хоча й належало б більше соромитися цього. Бо щоби переконатися, що це істина, зв’яжи й залиши її в пустелі, де немає нікого, хто би дивився, тоді відчує вона тягар цих пут і зі скрухою стане дивитися на них. Побоїмося, улюблені, щоби не почути нам цих страшних слів: “Зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його” (Мф. 22:13). До того ж, навіщо ти, жінко, заподіюєш собі це зло? Жоден в’язень не зв’язується за руки й ноги, а ти навіщо обв’язуєш навіть голову? Хіба не достатньо зв’язати руки й ноги? Навіщо обплутуєш шию безліччю ланцюгів?

Я залишаю поза увагою турботи з цього приводу, страх, неспокій і суперечки з чоловіком, якщо станеться нестача в цих речах, – і смерть, котрої зазнають, якщо щось із цих речей пропадає. Хіба це становить задоволення, скажи мені? Щоби інший тішив свій зір, ти наражаєшся й на пута, й на турботи, й на небезпеки, й на смуток, і на щоденні суперечки! Хіба це не заслуговує всякого викривання й осудження? Тому не будемо, благаю вас, не будемо більше так чинити. Але розірвемо усякий союз неправди, розломимо голодуючим хліб, будемо виконувати й усе інше, що може дарувати нам відвагу перед Богом, щоби ми сподобилися отримати обіцяні блага в Христі Ісусі, Господі нашім, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом слава, влада, честь нині й повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань