Бог посилає покарання з доброти
Бог, будучи Творцем усього, й доброту Свою спрямовує на всі Свої створіння, всіляко показуючи нам, яке велике має Він піклування про людський рід, і що споконвіку й одвічно все робив для нашого спасіння. Отже, чи б’є Він, чи карає, – те й інше робить через одну й ту ж саму доброту. Покарання посилає Він не через пристрасть і гнів, але бажаючи покласти край нечестю, щоби воно не поширилося дуже далеко.
Він навів потоп не через щось інше, як через піклування про тих, хто поринув у велике нечестя. Яке ж, скажеш, піклування в тому, що всі загинули під водою? Не кажи нерозважливо, людино, але благопокірним розумом приймай те, що вчиняє Господь, і тоді спізнаєш, скільки піклування навіть і в цьому. Відірвати від гріха невиправних грішників, котрі щоденно заподіюють собі нові рани й роблячи болячки свої незцілимими, – чи не означало це виявити величезне піклування? Та й самий спосіб покарання чи не сповнений людинолюбства?
Справді, люди, котрим і без того треба би віддати борг природі, позбавляються життя для покарання, але так легко, що й не відчувають цього, й покарання терплять без болю й мук, – яку це розкриває мудрість і доброту! Попри те, якщо ми благочестивим умом розглянемо самі наслідки події, тобто, що вона була не тільки добродійна для покараних, але й наступним поколінням принесла два найважливіші блага, навчивши їх не поринати в ті ж самі беззаконня і, зважаючи на такий приклад, стати доброчеснішими, – то яку ми повинні складати подяку Богу за те, що й нащадки напоумлені покаранням цих людей і побоюванням зазнати тієї ж долі, й закваска нечестя й пороку знищена, й не лишилося їм жодного вчителя на гріх і зло?
Бачиш, як і самі покарання, насилані Богом, є більше благодіяннями й особливо доводять Його піклування про рід людський? І якщо хто захоче простежити цю тему від самого початку (буття людського), то побачить, що Бог із цією самою метою насилав на грішників покарання. Так і Адама, коли він переступив, Бог вигнав з раю не через те тільки, щоб покарати, але – щоби зробити йому й благодіяння. Яке ж, скажеш, благодіяння – втратити райське життя? Не поверхово дивися на події, улюблений, і не поспішно суди про діла Божі, але прозирай у глибину великого милосердя Його, й побачиш, що усе робиться Ним задля цієї мети.
Скажи мені, до чого дійшов би Адам, якщо би й після того, як переступив, насолоджувався тими ж самими благами? Якщо вже він, після стількох обітниць Божих дозволив собі захопитися обманом змія і прийняти недобру пораду диявола, котрий возгордив його надією бути рівним Богу й кинув у гріх непослуху, то, коли би він і після скоєння цього гріха залишався в тім же достоїнстві і житлі, чи не тим паче визнав би цього злого демона таким, котрий заслуговує більшої віри ніж Творця всіх, і чи не ще більше належного запишався би самим собою?
Бо ось яка людська природа: коли вона, скоюючи гріхи, не буває приборкувана, але користується свободою, то йде все далі й падає в прірву. Проте можу й інакше довести, що Бог і наказав Адаму вийти з раю, і наклав на нього кару смерті, бажаючи показати Своє людинолюбство. Бо вигнанням із раю й поселенням поблизу нього зробив його розсудливішим і обережнішим на майбутнє, самим досвідом переконавши його в підступності спокусника. А карі смерті піддав його для того, щоби він, ставши через непослух покірним гріху, не грішив без кінця-краю. Можу додати й ще дещо. Що ж це таке? Те, що, накладаючи на нього цю кару, Бог не зупинив на ньому одному благодійні наслідки її, але хотів, щоби через його долю напоумилися й нащадки.