Господь обітував нам надзвичайні дари, котрі перевершують наші поняття: маю на увазі успадкування Царства Небесного, участь у невимовних благах, проживання з ангелами, звільнення від геєни. Не будемо не вірити цим обітницям тільки через те, що не бачимо обіцяного тілесними очима; але, помишляючи про правдивість Того, Котрий обітував, і про велику могутність Його, споглядатимемо ці блага очима віри й, судячи з того, що вже даровано нам, будемо плекати добрі надії й щодо майбутнього.

Саме задля того Він і дарував нам багато чого тут, щоби, напоумлювані тутешніми благами, ми твердо надіялися й на тамтешні. Бо Той, Хто через любов до нас віддав Сина Свого, невже не подарує нам і всього іншого, як і Павло сказав: “Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?” (Рим. 8:32). Якщо Сина свого віддав за нас грішних, якщо удостоїв нас дару хрещення, якщо дарував нам прощення колишніх гріхів, якщо відкрив шлях каяття, якщо задля нашого спасіння здійснив незліченну кількість інших справ, то очевидно, що подасть і приготовані нам у майбутньому блага.

Через Свою доброту приготувавши ці блага раніше, ніж ми з’явилися на світ, невже Він не дасть нам і насолодитися ними? А що Він ще заздалегідь приготував ці блага для нас, послухай, що Він Сам скаже тим, котрі стоять праворуч: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34). Бачиш незмірну доброту, через котру Він виявив таку любов до нашого роду, що ще раніше за створення світу приготував нам насолоду Царством? Тож не будемо, прошу, невдячні, не зробимо себе не гідними такої безлічі дарів, але полюбимо, як слід, Господа нашого й не станемо робити нічого такого, що могло би припинити Його прихильність до нас.

Хіба ми почали це? Він, попередивши нас, виявив велику й невимовну любов до нас. Чи ж не дивно не любити й нам, скільки можемо, Того, Хто так полюбив нас? Він через любов до нас усе витерпів з радістю: прийшовши з самих, так би мовити, надр Отчих, зволив прийняти вигляд раба, зазнати всі людські нужди, витерпіти озлоблення й безчестя від Юдеїв, нарешті, прийняв хрест і ганебну смерть, щоби через віру в Нього врятувати нас, плазувавших по землі, й обтяжених незліченною силою тяжких гріхів.

Помишляючи про все це, блаженний Павло, котрий палко любив Христа, котрий облетів, немовби на крилах, увесь всесвіт, котрий намагався в тілі явити досконалості безтілесних істот, вигукував так: “А Христос помер за всіх, щоб ті‚ хто живе‚ вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого” (2Кор. 5:15). Чи бачиш, як справедливо сказав він, що спонукує нас любов Христова? Бо якщо, говорить, Христос помер за всіх нас, то помер для того, щоби ми, котрі живемо, не для себе вже жили, але для Нього, Котрий помер за нас і воскрес. Тож приймемо апостольське напучення й житимемо не для себе, а для померлого за нас і воскреслого.

Але як, скажеш, ми можемо жити не для себе? Послухай знову цього ж блаженного Павла, котрий говорить: “І вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Дивися, як він, ходячи по землі й будучи обгорнутий плоттю, жив так, начебто проживав на небі й спілкувався з безтілесними силами. Саме тому в іншому місці він сказав: “Але ті, що Христові є‚ плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24). У тому-то й полягає життя не для себе, а для померлого за нас і воскреслого, коли ми наче мертві буваємо стосовно теперішнього життя й не прив’язуємося ні до чого видимого.

Для того й Господь наш витерпів розп’яття, щоби ми це життя проміняли на вічне; або, краще сказати, через це здобули собі оте. Адже теперішнє життя, якщо ми буваємо пильні й уважні, веде нас до насолоди вічним життям. І ми, якщо захочемо хоча трохи піднестися й відкрити око ума, можемо завжди живити в собі думку про тамтешній спочинок і таким чином проходити й залишати поза увагою видиме, і спрямовувати помисел до майбутнього і вічнопробуваючого, як і блаженний Павло, наставляючи нас, говорить: “А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене” (Гал. 2:20).

Отже, чи можемо ми показати відповідну любов до Того, Хто виявив таку багату любов до нас? Якщо ми наважимося віддати й саме життя своє за Його закон і задля дотримання даних Ним заповідей, і тоді не зможемо досягти тієї міри любові, котру Він виявив щодо нашого роду. Він, будучи Богом, витерпів усе це задля людей і, будучи Господом, – за рабів, і не просто за рабів, але ще за невдячних, котрі виявили велику й уперту ворожнечу. До того ж, Він Сам випередив виявити таке благодіяння недостойним і винним у незліченних гріхах. А ми, хоч би що встигнемо зробити, нічого не звершимо великого, попри всі зусилля подякувати Тому, Хто випередив нас такими благодіяннями. Наші діла, якщо тільки вони здійсняться, уже становлять певну сплату за борг; а те, що Він робить для нас, є дар і благодіяння, і велика ласка.

Розмірковуючи про все це, полюбимо Христа, як полюбив Його Павло, і, не турбуючись про теперішнє, любов до Нього вкорінимо назавжди в нашій душі. Тоді ми станемо сміятися над усім у теперішньому житті й на землі будемо жити, як на небі, ні щастям тутешнім не розслабляючись, ні скорботами не бентежачись; але, обминаючи все, будемо поспішати звідси до улюбленого Господа нашого; не будемо ремствувати й через повільність, але з блаженним Павлом станемо говорити й ми: “А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене”. Таким чином і теперішнє життя проведемо безжурно, й удостоїмося насолоджуватися майбутніми благами.

Зібрання повчань