Бесіда апостолів Петра і Павла, Рембрандт ван Рейн

Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 19-ту неділю після П’ятдесятниці . . .

Головна думка першого читання святої Літургії дев’ятнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа зосереджується на понятті «сили в безсиллі». Апостол Павло поступово вводить нас у розуміння цієї парадоксальної правди. Найперше говорить про свої звершення і досягнення, хоча в скритій формі. Бо якщо про втечу з Дамаску говорить відверто, то про взяття до третього неба говорить, повністю приховуючи, що йдеться про нього самого. Адже це саме його було взято до раю, «в тілі, чи без тіла», де він чув слова невимовні. Однак, щоб ніхто не хвалив його, Павло ретельно приховує це, пишучи начебто про когось іншого, якому належалася би похвала, оскільки той, кому Бог дає такі надзвичайні нидіння, гідний усякої похвали.

Сам апостол пояснює, що стримує себе і не розказує усього, щоб ніхто не подумав про нього краще, ніж воно є насправді. Очевидно, св. Павло мав чим хвалитися, бо сам каже, що якби довелось йому себе хвалити, то не був би безумним, тобто не говорив би неправди. Розповівши про свої досягнення в духовному житті в скритій формі, апостол говорить далі про «колючку в тілі», тобто про «посланця сатани». Не зрозуміло, що саме має на увазі св. апостол Павло, але найімовірніше йдеться про якусь фізичну недугу, яка завдавала йому чималої прикрості, а можливо, і була причиною його приниження перед людьми навколо. Адже, каже він, що цю колючку в тіло, цього посланця сатани дано йому, щоб він не загордів висотою духовних об’явлень, тобто для упокорення.

Мабуть, така хвороба також негативно впливала на успіх його проповіді, оскільки, каже св. Павло, він тричі просив Господа ради Нього самого, тобто ради справи проголошення Євангелія, щоби посланець сатани відступив. І тут апостол, подаючи відповідь Бога на Його прохання, виявляє власне парадокс сили в безсиллі. «Сила Моя виявляється в немочі», – цитує апостол слова Божі. Тобто сила Бога виявляється в тих людях, які не мають власної сили. Такі-бо здатні прийняти силу Божу й уповати на неї, а не перебувати в ілюзіях щодо власної сили і уповати лише на себе. Тому, завершує апостол, краще бути безсильним, хвалитися не досягненнями, а немочами, щоб дозволити Христові діяти в нас.

Поняття «сили в безсиллі» для християн доволі часто залишається чужим і незрозумілим. Ми часто чи принагідно, але все ж хвалимо себе або ж бажаємо, щоб інші нас похвалили. Ми не боїмося, за прикладом св. апостола Павла, що хтось може подумати про нас краще, ніж воно є насправді. Ми раді, коли хтось так думає. Ми не спішимо виявляти власні немочі. Тим паче не розповідаємо іншим про якісь недуги, що їх вважають принизливими. А апостол Павло робить усе навпаки: свідомо приховує те, за що всі мали б його хвалити, і свідомо виявляє те, за що його можуть принижувати. Бо, каже він: «Хочу, щоб перебувала в мені сила Христова». А ця сила перебуває лише в тих, які безсильні, які хваляться своїми немочами, а не своїми досягненнями, які усвідомлюють власну «убогість» перед Богом, а не вважають себе гідними перед Ним.

Той, хто хвалить себе і не визнає свої немочі, не має в собі сили Христової, натомість має лише силу власну. Той, хто стримує себе, щоб його не хвалили, а навпаки, хвалиться своїми немочами, такий має в собі силу Христову. А чия сила має більшу потугу? Христа чи моя власна? І чи не варто бути безсильним, щоб насправді бути сильним у Бозі? Чи хочемо бути сильними, роблячи себе насправді безсильними без Бога?

Роздуми над недільними читаннями