Постановка діагнозу за допомогою Слова (Мк. 4:21-24)
Після того, як Господь розповів і пояснив притчу про Сіяча, природно виникли питання: що ж робити із зерном слова Божого, яке сприймають слухачі і читачі Євангелія? Чи достатньо обмежитися лише підготовкою ґрунту для його зростання і на цьому полишити усі турботи?
Господь відповідає на це питання, вживаючи інший образ.
«Чи для того приносять світильник, щоб поставити під посудину або під ліжко? Чи не для того, щоб поставити на свічнику?» (Мк. 4:21).
Слово Боже, яке раніше Ісус називав зерном, тут порівнюється зі свічкою за його впливом на людську душу.
Так, це – свічка в нашому темному житті, це – джерело світла, яскраве, сяюче, що пронизує своїм промінням навколишній морок. Ви, слухачі Євангелія, ви отримали цю свічку. Що ви маєте намір з нею зробити?.. Нічого? Не отримати жодної користі? Залишити без жодного вживання? Хіба це не дивно? Хіба це не означає поставити вашу свічку під посудину або під ліжко, так що світло її не принесе жодної користі ні вам, ні кому іншому з тих, хто сидить «у тіні смертній»? Хіба для цього приноситься свічка? Чи не для того, щоб поставити її на свічнику – нехай світить усім у будинку?
Така Господня відповідь на поставлене вище питання. Сприйнявши євангельське зерно, отримавши свічку слова Божого, не можна ставитися до цього великого дару байдуже. Слід користуватися ним у житті.
Яким чином?
«Слово Боже… – сказано в Біблії, – гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. І немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його» (Євр. 4:12-13).
От перша властивість Божого слова. Воно судить, оцінює, визначає моральну вартість наших думок і намірів. Найпотаємніші почуття, що причаїлися в темних глибинах нашої душі, найінтимніші бажання, в яких ми самі собі не сміємо зізнатися, визначаються словом Божим за їх моральною гідністю. Воно проникає на саме дно душі і про усе ухвалює свій безпомилковий вирок, що добре і що погано. Усе відкрито перед ним.
«Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б» (Мк. 4:22).
Гріх боїться світла. Він ховається в темних закутках душі, і диявол, винуватець гріха, напружує усі зусилля, щоб у ці куточки не потрапив жоден промінь світла, щоб таким чином не виявилися його похмурі діяння, його брехня і підступність. Люди порочні під впливом злої волі диявола терпіти не можуть, щоб в їх душу хтось заглядав, і самі не люблять це робити. Ось чому душа часто являє темну комірку, де маса всякого мотлоху і де нічого не розбереш: пил, бруд, сміття, злі думки, брудні бажання, приховані пристрасті… Завалені усі кути. Але часто ми цього навіть не помічаємо в собі, бо свідомість, не просвічена євангельським світлом, не може розібратися в тому, що добре і що погано. Нерідко певний гріх, лише прикритий уявним благородством спонукань, сприймається як чеснота, і, на жаль, це часте явище. Недаремно в літературі з’явилася ця безглузда, збочена термінологія, що підносить такі перли, як «благородна гордість», «свята ненависть» і т. ін. Як не дивно, величезна маса людей, що живуть два тисячоліття християнським життям, все ще не знає, що таке гріх і де проходить та межа, яка відділяє морально дозволене від злочинного. Рідко суспільна мораль нашого часу піднімається вище за рівень карного кодексу, і, не знаючи ні моральних принципів, ні євангельського критерію, люди, морально недоброякісні, щиро вважають себе прекрасними людьми і цілком спокійні за своє вічне майбутнє, якщо тільки, звичайно, вони про нього думають. «Коли я розбираюся у своїх вчинках, я знаходжу, що я хороша людина!», «Я кращий за багатьох інших!» Вам доводилося чути такі відгуки? І це кажуть люди, які тільки не коять злочинів, що караються тюремним ув’язненням. Дійсно. Я не скоїв жодного злочину, нікого не убив, нікого не пограбував, нічого не вкрав! Чого ж ще вимагати? І людина спокійна. Їй здається, що в неосвітленій комірці її душі усе благополучно. У темряві гріх непомітний.
Але внесіть у цю похмуру комірку євангельське світло, і картина різко зміниться. Увесь бруд, уся кіптява, усе сміття, накопичене роками, виступають відразу перед очима і викликають мимовільну відразу. Внутрішність душі, що тонула в сірих сутінках і тому здавалася пристойною, раптом відкривається в усьому неподобстві, освітлена нещадним сяйвом євангельського ідеалу. Те, що здавалося раніше морально порядним і навіть доброчесним, виявляється суцільно порочним. В уявній чесноті освічена совість чітко бачить усі плями гріха. Більше того: з глибини спогадів піднімаються давно забуті картини, сцени, події, яким ніколи не надавалося ніякого значення з морального погляду і які тому мирно дрімали на дні душі, не турбуючи совість. Тепер вони з’являються абсолютно в новому світлі: виступає назовні і дуже ріже око увесь бруд, уся підлість, увесь тваринний егоїзм, яким вони були просякнуті наскрізь. Неначе з рани, що гноїться, зняли пов’язку, що прикривала її, і перед очима з’явилася огидна гангренозна виразка, що видає нестерпний сморід. Починається повна переоцінка цінностей, і гордовита зарозумілість самовдоволеної людини поступається місцем тяжкому сорому і розкаянню.
Це – перший наслідок осяяння душі євангельським світлом: підвищення морального ідеалу, просвітлення і загострення морального почуття, пониження гордовитої самооцінки, правильніший і покірливіший погляд на власний моральний стан і пробудження совісті. Читаючи або слухаючи слово Боже, потрібно передусім користуватися отриманими знаннями для того, щоб досягти цих наслідків. Кращий шлях до цього наступний: на підставі вивчення слів Господа і усієї євангельської історії необхідно скласти і чітко намалювати собі так званий євангельський моральний ідеал, тобто образ тієї духовної досконалості або святості, який найяскравіше і найповніше утілився в особі Самого Господа. Склавши хоч би приблизне, первинне поняття про те, яким має бути життя згідно Євангелія, життя, повне високої святості і чистоти, ми повинні порівняти з ним наше брудне, порочне життя крок за кроком, факт за фактом, дрібниця за дрібницею.
Євангеліє вимагає лагідності і упокорювання. «Блаженні лагідні… Блаженні убогі духом», – каже Господь, Який Сам перший явив дивовижний приклад лагідності (Мф. 5:3,5). Покірливо ніс Він важкий хрест Свого мандрівного життя, покірливо зійшов на Голгофу, покірливо терпів усі образи і катування і навіть молився за Своїх катів.
Чи так ми живемо?.. Чи не гордість і зарозумілість заповнюють нашу душу? Чи немає там дратівливості, злості, нетерпіння?
Євангеліє вимагає чистоти. Навіть той, хто дивиться на жінку з нечистим бажанням, названий тут перелюбником (Мф. 5:28). А ми не лише не боремося з брудними жаданнями, не лише не женемо від себе збуджуючі думки і образи, але навмисно розпалюємо себе і шукаємо тільки випадку задовольнити свою похіть.
Євангеліє вимагає безумовної правдивості. «Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні» (Мф. 5:37), – учив Господь і у Своїй особі дав зразок такій правдивості: у найважчі критичні хвилини Він не лише не брехав, але навіть не пом’якшив на догоду людям різкої правдивості Своїх слів, яка б небезпека Йому не загрожувала. Спробуйте якось порахувати, скільки разів ми збрешемо впродовж дня з найменш незначних приводів, і ви з подивом побачите, як нескінченно далеко знаходимося ми від цієї висоти євангельських вимог…
Якщо такі порівняння продовжувати далі наполегливо, послідовно, то поступово зблякнуть райдужні фарби, в яких видавалося нашим очам наше душевне життя, і ми побачимо його недоліки і вади в усьому їх неприкритому неподобстві.
Це неприємно, звичайно, але це і потрібно. Щоб почати лікувати хворобу, треба поставити правильний діагноз. Виявлена хвороба не так страшна і небезпечна, бо завжди можна знайти способи вилікувати її. Страшно, коли людина не підозрює в собі хвороби і навіть не прагне дізнатися, хвора вона чи здорова. Небезпечний стан може стати тоді безнадійним. І не лише для себе повинні ми користуватися євангельським світлом, але і ближнім нашим, які не знають і не читають Євангелія, зобов’язані допомогти розібратися в душі і вказати, де гріх і де правда, бо, «не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить всім у домі» (Мф. 5:15).
<< Притча про Сіяча і види ґрунту (Закінчення)