Притча про Сіяча і види ґрунту (Закінчення)
Трохи краще наступні два різновиди ґрунту, вказані Господом Ісусом Христом у Його притчі.
«Інше ж упало на кам’янисте місце, де небагато було землі; і скоро зійшло, бо земля була неглибока. Коли ж зійшло сонце, зів’яло і, не маючи коріння, засохло» (Мк. 4:5-6).
Пояснюючи ці слова, Господь додає: «Посіяне на камені означає тих, які, коли почують слово, зразу з радістю сприймають його, але не мають у собі кореня і непостійні; а потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються» (Мк. 4:16-17).
Тип, широко поширений і досить нам знайомий. У цих людях є безперечне прагнення і любов до добра, і слово Боже знаходить у них живий і швидкий відгук, але воно не захоплює їх настільки сильно, щоб заради втілення його в житті вони знайшли в собі досить сили і рішучості працювати над собою, боротися з перешкодами і перемагати ворожі думки і спрямування. Почувши євангельську проповідь про правду, любов, самовідкидання, вони спалахують відразу, як сірник, але так само скоро гаснуть. Ці спалахи швидкоплинних захоплень бувають дуже сильними, і в цю мить ці люди здатні навіть на подвиг, але мине момент – і усе закінчилося, і залишається досада на своє боягузтво і в’ялість або ж, навпаки, жалкування за своїм захопленням. До суворої, наполегливої, тривалої роботи ці люди нездатні, і непереборну перешкоду являє для них закон вступу в Царство Боже, даний Господом: «Від днів же Іоана Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11:12).
На кам’янистому ґрунті може рости тільки дрібна травичка, так і ці люди за звичайних умов спокійного життя здатні лише на дуже маленькі справи, що не вимагають зусиль. Але коли настає момент, коли від хороших слів потрібно перейти до справи, ви відразу побачите, що добрі наміри не пом’якшили їх холодної душі, що то були лише проста сентиментальність або хибна чутливість, а не справжнє почуття. Вони нічого не мають проти чеснот, моральності, аскетизму, навіть хотіли б потрапити в Царство Небесне, але за умови, що для цього від них не знадобиться жодних поневірянь і щоб це можна було зробити з повним комфортом і з усіма зручностями. У Царство Небесне вони хочуть в’їхати у вагоні першого класу.
Що заважає цим людям віддатися Христу і приносити повний плід? Кам’янистий пласт, який лежить під зовнішнім шаром доброго ґрунту і не дозволяє корінню рослини проникнути глибше.
У людській душі таким кам’янистим пластом є себелюбство. Звісно воно лише злегка закрите згори тонким нальотом чутливості і добрих поривів. Але коли необхідно ці добрі пориви поглибити і втілити в житті, тобто зробити добру справу, яка, власне, і складає плід доброго пориву, проти цього незмінно повстає себелюбство і породжене ним шкодування самого себе. Допустимо, вас просять комусь допомогти. Ви готові це зробити і пожертвувати щось тому, хто має потребу, але зараз же ви чуєте голос себелюбства: «А сам я з чим залишуся? Мені самому потрібні гроші: мені їх так бракує!» Ваш добрий порив натрапляє на холодну кам’янисту стіну егоїзму і блякне як бутон, що не розпустився. Себелюбство з поневіряннями, навіть уявними, не мириться.
Так буває і в духовній, ідейній боротьбі. Люди часто носять християнські переконання, як пристойний костюм, вигляд порядності, що дається ними, поки це їх не утрудняє і ні до чого не зобов’язує. Але коли за ці переконання доводиться платити стражданнями і поневіряннями, зараз же шкодування шепоче підступно: «Та чи варто так мучитися? Чи не занадто дорога плата? Адже можна і без переконань обійтися!»
У результаті – зрада і відступництво.
Останній тип людей, у душі яких слово Боже залишається безплідним, характеризується Господом у наступних словах:
«Інше впало в терня; і виросло терня, і заглушило зерно, і воно не дало плоду» (Мк. 4:7).
«Посіяне між терням означає тих, що слухають слово, але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші пожадання, увійшовши в них, заглушують слово, і воно безплідним буває» (Мк. 4:18-19).
Це люди, які бажають одночасно працювати для Бога і мамони. Бажаючи жити за законами Божими, вони в той же час не хочуть відмовитися і від світської метушні і закінчують зазвичай тим, що цей вир світських турбот, захоплень, пристрастей поглинає їх без залишку, витісняючи з душі усе світле, ідейне, піднесене. Якщо людина не бореться із земними пристрастями в ім’я євангельської правди, вона неминуче стає їх полоненим, і одне слухання слова Божого її не врятує. Спроби встановити в житті рівновагу між даниною Богові та даниною мамоні і світу цьому ніколи не вдавалися, бо душа – істота проста і двоїтися не може. «Ніхто не може двом господарям служити, – каже Господь: – бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24).
Ці люди також непридатні для Царства Божого. Так багато пропадає зерна слова Божого безрезультатно!
З чотирьох категорій лише одна приносить плід: інше зерно «впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс; і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ» (Мк. 4:8).
«А посіяне на добрій землі означає тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ» (Мк.4:20).
Це натури цілісні, в яких слово не розходиться із справою і які, слухаючи і сприймаючи слово Боже, намагаються його виконати і жити згідно його вказівок. Але і в цих людей, чуйне і щире серце яких являє добрий ґрунт, покора євангельському слову не буває у всіх однаково повною і досконалою, бо один приносить тридцять, другий шістдесят, а третій – сто. Це означає, що один у силах виконати третю частину того, що від нього вимагає вищий ідеал християнської досконалості, другий – майже дві третини, і лише небагатьом вдається виконати усе повністю і досконало. Це натура обрана. Це ті, про кого Господь каже: «Знайшов Я мужа по серцю Моєму…, який здійснить усі бажання Мої» (Діян. 13:22).
Таких людей небагато. Але як яскраво сяють вони на тьмяному фоні тепло-холодного ставлення до Євангелія більшості сучасників, в’ялих, дряблих, слабких у добрі, і як прославило і просвітило їх душу слово Боже, якому вони віддалися беззавітно і яке виконали до кінця!
От преподобний Антоній Великий. Два євангельські вислови здійснили рішучий перелом у його душі і направили його на шлях, що привів до святості. Одного разу незабаром після кончини своїх батьків, будучи ще юнаком 18-20 років, він почув у церкві слова Господа: «Коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19:21). Він прийняв ці слова за пораду, звернену безпосередньо до нього, і виконав її буквально, роздавши майно бідним. Іншим разом, почувши слова Спасителя: «Не піклуйтеся про завтрашній день» (Мф. 6:34), він відчув у них владний заклик, якому беззаперечно підкорився: покинув дім і пішов у пустелю, щоб, звільнившись від всяких турбот, у подвигах аскетичного життя віддатися Тому, Чия воля стала для нього вищим законом. Слово принесло в ньому стократний плід.
Які уроки можемо отримати з усього сказаного? Якщо ми дійсно хочемо, щоб євангельське зерно давало в нас щедрий плід і маємо намір серйозно працювати над цим, то повинні вивчити ґрунт свого серця і з’ясувати, що саме заважає зростанню слова Божого. Подумайте, до якого типу ви належите? Чи являє ваше серце проїжджу дорогу або кам’янистий ґрунт або насінини слова Божого гинуть у ньому, заглушені терням світської метушні? Треба при цьому мати на увазі, що вказані типи в чистому вигляді зустрічаються рідко. Зазвичай у людському серці є усього потроху, і тип можна визначити лише переважанням тієї чи іншої риси.
<< Притча про Сіяча і види ґрунту (Мк. 4:1-20)