Притча про Сіяча і види ґрунту (Мк. 4:1-20)
Сенс притчі про Сіяча досить детально пояснений самим Господом. До євангельського пояснення можна ще додати, що Сіяч – це сам Господь, зерно – Слово Боже, поле – усе людство, весь світ, що приймає у свої надра чудодійне зерно євангельського слова. Подібно до зерна, євангельське слово носить у собі початок життя, життя істинного, духовного, бо що таке істинне життя? «Це ж є життя вічне, – відповідає Господь у Своїй молитві, – щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3). Євангельське слово дає це знання істинного Бога, і тому воно є чудовим зерном спасіння і життя. Кинуте в людське серце, воно за сприятливих умов виростає і приносить плоди – добрі справи і святе життя. Подібно до зерна, воно вічно носить у собі цю живу силу.
У наш час, як і двадцять віків тому, воно: однаково хвилює і захоплює, радує і утішає, судить і гамує, зачіпаючи найпотаємніші струни людського серця.
Помирають філософські системи, забуваються політичні теорії, блякнуть квіти поезії, але «слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4:12). У ньому прихована вічно жива істина.
Але, завжди маючи цю приховану живу силу однаковою мірою, слово Боже не завжди дає однаковий урожай. Це залежить від того ґрунту, в який воно падає, і тут притча набуває для нас особливо пекучий, живий, особистий інтерес, бо ґрунт цей – наше серце. Ми усі, слухачі і читачі слова Божого, отримуємо свою частку святого насіння; ми усі, напевно, хотіли б, щоб у нашому серці був родючий ґрунт, що приносить стократний урожай, і питання, чому цього не буває, – це питання, звісно, для нас далеко не стороннє.
Вдумаємося уважніше в притчу, щоб в її чудових образах і символах відкрити важливі для нас закони душевної агрономії, на які вказує Господь Ісус Христос.
Для того, щоб з успіхом обробляти ниву і застосовувати до неї раціональні способи обробки, необхідно передусім вивчити ґрунт і знати його склад. Піщаний ґрунт вимагає одного добрива, суглинок – другого, чорнозем – третього; та і самі заходи обробки на різному ґрунті бувають неоднаковими. Так само і в духовному житті. Щоб зрозуміти причини, що обумовлюють для людини безплідність слова Божого, і в той же час знайти правильні способи обробки і виховання душі, які могли б підвищити урожай святого зерна, посилити вплив і дію на людину євангельського слова, – для цього треба вивчити ґрунт нашого серця і з’ясувати, що саме в цьому серці перешкоджає успішному зростанню зерна. Відповідно з цим ми і можемо вжити ті чи інші заходи. Говорячи про долю зерна, Господь у Своїй притчі зображує чотири роди умов, в які воно потрапляє при посіві і які по-різному впливають на його зростання. Це – чотири різні види психіки людини, чотири види влаштування душі.
«І, коли сіяв, трапилося, що одне зерно впало при дорозі, і налетіли птахи і видзьобали його» (Мк. 4:4).
Це – перший тип. Серце схоже на проїжджу дорогу, а зерно, падаючи на неї, навіть не проникає в ґрунт, але залишається на поверхні і стає легкою здобиччю птахів.
Що це за люди?
По-перше, це стосується натур грубих, суто тваринного складу. Це найпоганіший тип серед людей. Вони живуть суто утробним життям: смачно їсти, солодко пити, багато спати, добре одягатися – вище за це вони нічого не знають. Корито, корм і пійло – цим вичерпується увесь їх сенс. Їх світогляд виключно матеріалістичний. Питання духу для них не існують. До ідеалів правди, добра і краси, до усього, чому поклонялося людство як найбільшій святині, що вабило і захоплювало героїв, подвижників і кращих діячів історії, чому ті віддавали беззавітно свої сили і своє життя, – до усього цього люди типу проїжджої дороги ставляться з цинічним кепкуванням і відвертим презирством. «Вигода» – от слово, яке визначає їх діяльність. Для них бог – утроба, і Євангеліє, слово Боже зустрічає в них глуху стіну тупої байдужості. Воно відскакує від них, як горох від стіни, не пробиваючи навіть зовнішньої кори егоїзму і не проникаючи всередину, у серце. Якщо іноді і лишається воно на поверхні пам’яті, то лише до того моменту, коли перший порив розпусти, ласолюбства або легкої вигоди налетить, як птах, і поглине усе без залишку, а грубе серце залишається по-колишньому твердим і непроникним.
По-друге, до цієї ж категорії відносяться люди дуже легковажні, які живуть тільки поверхневими враженнями. Суть їх психіки – дозвільна цікавість, яка легко збуджується, але зовсім не прагне до того, щоб отримані враження зв’язати з глибокими основами душевного життя. Така цікавість не приносить жодної користі: вона безцільна і безпредметна. Враження оцінюються тут виключно по їх дії на нерви. Усе, що лоскоче нерви, однаково привертає людей цього типу. Весь світ вони розглядають так, як ніби він створений виключно для їх розваг, і до кожного явища вони підходять з цією ж міркою. Якщо вони слухають натхненного проповідника, що говорить про євангельську правду, про променистий світ чистоти і святості, про Великого Люблячого Бога, вони скажуть у похвалу лише одне: «О, він добре, красиво говорить!» чи: «У нього витончена мова!» Це найпринизливіша похвала для проповідника, що зводить його до ролі школяра, який демонструє перед екзаменаторами свої літературні і декламаторські таланти.
Це люди дрібної душі, і життя для них – не серйозне завдання, повне глибокого сенсу, а просто фарс. Люди цього сорту євангельське слово слухають так, ніби воно до них не має жодного стосунку: вони його не сприймають.
Третій різновид людей цього сорту – це натура розсіяна, з розкиданими думками. У них немає нічого основного, постійного, що служило б центром їх життя. Це люди, як їх називають, без стрижня, тобто в них немає переважаючої схильності або прихильності до однієї якоїсь справи або заняття, що визначає напрям їх життя. Чим живуть ці люди? Ви відразу цього не скажете: тут усе мінливе, непостійне. Сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє. Одна думка змінює іншу, без жодного порядку і системи. Одне захоплення витісняється іншим, план йде за планом, зовсім як на проїжджій дорозі, де пересуваються екіпажі, йдуть перехожі, змінюючи один другого, топчеться худоба. Вони усе починають, усе пробують і нічого не закінчують. Мети життя в них немає. Це – раби хвилинного капризу, тростина, що вітром хитається. Їх захоплення неміцні, ненадійні, швидкоплинні. З легкістю метелика пурхають вони з предмета на предмет. Всяка новинка їх притягає і захоплює, але лише на короткий час. Учити їх чомусь серйозному, проповідувати слово Боже – майже марно. Це означає писати на воді, сіяти при дорозі: затопчуть перехожі, подзьобають птахи, тобто світ з його вічною зміною новинок, диявол з його спокусами. Оскільки враження і думки тут постійно змінюються, то жодна з них не проникає глибоко в серце, і саме серце від цього мало-помалу втрачає чуйність, здатність сприймати їх хоч скількись серйозно, стає сухим, байдужим, жорстким, як дорога, утоптана ногами перехожих і колесами незліченних екіпажів.
Такі три розряди людей, що належать до типу проїжджої дороги. У всіх у них спільне те, що зерно слова Божого в їх душу абсолютно не проникає, їх не хвилює, не радує, не збуджує, але залишається на поверхні і, не приносячи жодного плоду, скоро гине.
<< Слідування за Христом і вороже ставлення світу