Проповідь священика Гліба Козлова в Дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31). Зовсім, здавалося б, прості і зрозумілі слова. Як же ще і жити людині, як і влаштувати суспільство, спільне життя, як не на основі цієї справедливої вимоги? На перший погляд – цілком прагматичний підхід. «Я до тебе по-доброму, отже – і ти до мене теж». Слова Спасителя здаються не лише досить легко здійсненими, але і дають певну надію – адже вважаючи себе в глибині душі людьми «пристойними», ми чекаємо «пристойного» ставлення і від ближніх своїх і, за великим рахунком, від Бога. Ну і самі ми, вже звичайно, ближньому нічого поганого не несемо – адже «пристойні» люди.

Насправді ж все рівно навпаки. Не до ближнього мого звернені ці слова, не його вони повинні змусити уважно і терпляче ставитися до мене, дякуючи за благодіяння і прощаючи «помилки» і «маленькі слабкості». Звернена ця вимога до мене. Я маю не лише віддавати ближньому добром за добро, не лише повинен не чекати подяки, «повернення боргів», але навіть і за зло покликаний віддати не більш не менш – любов’ю. Не прощенням або нехай хоч би дружньою прихильністю, а жертовною любов’ю-служінням.

«І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за те дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить» (Лк. 6:32). Отже, якщо ми лише «любимо тих, хто любить нас» і робимо добро у відповідь на добро ж, то чинимо як грішники, тобто люди, для яких мета життєвих зусиль – їх власна вигода, центр усіх спрямувань яких – кінець кінцем – вони самі. Егоїстичний грішник не отримує віддяки, іншими словами – сам не приймає благого дару від Бога і тому не досягає і своєї мети (згадаємо, що в грецькій мові гріх – це «промах, влучання повз ціль»), адже виявляється, що чинити з іншими треба не за розрахунком або справедливістю, не згідно із законом або сталими традиціями, а по любові, і саме вона і буде тоді тим даром, яким Бог обіцяє віддячити тому, хто любить своїх ворогів.

Трохи раніше в євангельському тексті Господь закликає, здавалося б, до втрат: «Хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу, і хто забирає в тебе верхній одяг, не борони взяти і сорочку. Кожному, хто просить у тебе, дай, а від того, хто забирає твоє, не вимагай» (Лк. 6:29-30). Проте, втрати ці лише такими видаються, адже це втрата того, що і так неминуче покине нас з часом. Ніщо з перерахованого не увійде з нами до вічності, навіть якщо ми збережемо це тут і зараз ціною неймовірних зусиль. Частіше ж, навіть доклавши ці нелюдські зусилля, витративши на збереження цього «свого» усе життя, ми все ж втрачаємо цей «одяг» і «сорочки» вже тепер.

Христос натомість тлінному і кінцевому пропонує нам нетлінне і вічне, обіцяє «нагороду велику». Він кличе відмовитися від домагань на те, що «належить нам за правом», кличе до любові, любові зокрема і до ворогів, любові, яка робить тих, хто любить, «синами Всевишнього», веде від володіння речами, що вислизають з рук, до усиновлення Богові-любові, до обоження.

При цьому заклик «давати у позику, не чекаючи нічого», гадається, не лише про гроші або інші матеріальні цінності. Він про те, що Бог закликає нас витрачати на ближніх самих себе, своє життя, не чекаючи при цьому буквально нічого. Митрополит Антоній Сурожський казав, що «для того, щоб давати, для того, щоб давати абсолютно, давати, не роблячи тому, хто одержує, боляче, треба уміти давати. Як часто буває, що ми даємо не по любові, справжній, самовідданій, щедрій любові, а через те, що, коли ми даємо, у нас зростає почуття своєї значущості, своєї величі. Нам здається, що давати – це один із способів утвердити себе, показати собі самому і іншим свою значущість. Але отримувати від людини на цих умовах – дуже боляче. Любов тільки тоді може давати, коли вона забуває про себе; коли людина дає … не тому, що вимагається в неї дар, а тому, що давати – це гімн душі, це радість, в якій можна себе забути для радості іншої людини.

Ми усі знаємо, як тяжко буває отримати щось, відчути благодіяння від людини, яку ми або не любимо, або не шануємо; це принизливо, образливо. І ймовірно доречно тут пам’ятати, що ми через свої гріхи на повагу претендувати якраз і не можемо. Подвижник Венсан де Поль (16-17 ст.), посилаючи одну зі своїх черниць допомагати бідним, сказав: «Пам’ятай – тобі потрібна буде уся любов, на яку здатне твоє серце, для того, щоб люди могли тобі простити твої благодіяння». Якби ми частіше це пам’ятали, ми менше дивувалися б, що оточення без радості, іноді із скрушеним серцем, звертається до нас по допомогу і отримує її від нас» («Таїнство любові»).

І от, незважаючи на усю нашу гріховність, на те, що до кожного нашого дару домішене таке наше ставлення, яке робить цей дар неприйнятним, Бог кличе нас йти за Собою, «бо Він добрий і до невдячних, і злих», кличе нас бути не просто милосердними, що мають добре, любляче серце, але бути милосердними, «як і Отець ваш милосердний». І досягти цього немислимого уподібнення Богу Він закликає не шляхом виконання певних вправ або таємних інструкцій, а такою ж добрістю «до невдячних і злих», пам’ятанням про те, що не ближньому моєму заповідано терпіти мене, а мені – любити його. За будь-яких обставин.

«Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть; давайте, і дасться вам, …бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам» (Лк. 6:37-38), або як було сказано на початку сьогоднішнього читання: «І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці