Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У старозавітній Книзі Буття розповідь про створення людини закінчується словами: «…залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї; і стануть [два] однією плоттю» (Бут. 2:24). Ці слова нам усім добре відомі ще і тому, що вони багаторазово повторюються Господом нашим Ісусом Христом і Його апостолами в новозавітних текстах, і крім того, ця думка пронизує увесь чин церковного вінчання. Ці слова у всіх у нас на слуху, і, можливо, тому їх сенс, їх значення, їх важливість не завжди до кінця усвідомлюються нами.

Так, ми розуміємо, що Шлюб – встановлене Богом Таїнство, знаємо, що Шлюб – це добре, бо він служить порятунку душі тих, що беруть шлюб. Але часто повторюючи ці слова, ми, здається, не завжди помічаємо їх глибокий драматизм, можливо навіть, трагічність того, що описується ними. Ви тільки вдумайтеся: «Залишить чоловік батька свого і матір свою». Залишить! Що означає це для самої людини? Швидше за все, початок нового життя, початок нових трудів, але також і нових радощів; нової скорботи, але і нового тріумфування… А тепер подумаємо, що це страшне слово означає для залишених.

Для батька і матері, для яких їх дитя, що виросло, збирається одружитися, – усе їх життя, уся радість, усі сподівання. Воістину, треба бути святим, щоб безтрепетно і безскорботно прийняти трагічну реальність відходу улюбленої дочки, улюбленого сина, їх відходу до чужої людини, відходу з дому. Так, створюється нова сім’я, але стара – гине! Скільки треба віри, скільки любові, справжньої, жертовної любові, скільки упокорювання потрібно для того, щоб мати і батько прийняли відхід свого улюбленого чада як Боже благословення, як благий суд Божий, як щастя, як радість!

Звісно, на словах ми всі як один благословляємо шлюб, ми завжди радіємо тому, що Боже благословення, Божий задум знову діє в цьому безбожному світі. Але як ненадовго вистачає нам цієї радості! Які люті ревнощі руйнують серця батьків і матерів, як часто потайно, таємно, а часом явно і люто батьки прагнуть зруйнувати, згубити такий ще крихкий шлюб, який ледь-ледь виник, бо для них здається, що невістка – нечепура і нічого не вміє, а зять – ледачий, безглуздий і грубий… Скільки разів мені самому доводилося чути від одержимих злістю матерів, що вони усе зроблять, щоб цей шлюб зруйнувати! І говорилося це з повною упевненістю у своїй правоті і мало не у святості. І скільки, насправді, зруйновано шлюбів, скільки зламано молодих життів! І ким? Тими, хто, здається, понад усе мали б щадити і охороняти цю крихку квітку нового шлюбу!

А усе через те, що ми забули це страшне Боже слово: «Залишить чоловік батька свого і матір свою». Звісно, це важко – віддати найдорожче, що в тебе є. Але чинити так – повністю відмовитися від своїх, нібито законних прав – і означає здійснити жертвопринесення. В ім’я чого здійснюється така відмова? Вона здійснюється в Ім’я Боже, здійснюється для Бога, для спасіння душі тих, хто бере шлюб, бо вони, одружуючись, відмовляються від власних прав в ім’я прав коханого; але також і для спасіння своєї душі, бо віддаючи своє дитя, мати і батько жертвують його, врешті-решт, Богові.

Чому сьогодні, у дуже світле свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці, Церква з радісним розчуленням співає: «Анна, божественну благодать прийнявши, від благодаті дану, Пречисту Приснодіву приводить з радістю в храм Божий»? Чому? Чому Іоаким і Анна «з радістю» відмовляються мати Ту, Яку вони чекали усе своє довге бездітне життя? Хіба не думали праведники про те, що ця Дівчинка упокоїть їх самотню немічну старість, хіба не мріяли і про онуків, яких Бог дасть, можливо, ще поняньчити? Хіба не розуміли вони, що, ввівши за даною Богу обітницею трирічну Дівчинку в Храм, вони вже не зможуть тішитися Її лепетом, Її ласкою?

Страшно подумати, скільки віри, скільки мужності, скільки рішучості мало бути в цих двох літніх людей, щоб відбулася ця подія, яка поклала початок тому, що Церква називає Боговтіленням, подія, що зробила можливим пришестя Сина Божого в наш самотній світ, що кінець кінцем зробило і мене, і вас, і усіх нас безсмертними!

Через те з приголомшливим упокорюванням Мати Пресвята Богородиця і прийняла благовістя архангельське: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм», так само як і страшне Симеонове пророцтво: «І Тобі Самій душу пройме меч», та й усе інше: від дитячого страху перед крутими храмовими сходами, перед тією Таємничою Невідомістю, яка називалася Святе Святих, до жаху Голгофи, до кошмару Розп’яття, тому тільки і прийняла вона усе це, що блаженні її батьки, святі і праведні Іоаким і Анна, свого часу покірливо понесли тягар розлучення з улюбленою Дочкою і радісно прийняли необхідність жертвувати найбільш дорогим і улюбленим.

Наше спасіння дорогого коштує. Нам, щоб спастися, від багато чого треба відмовитися, багатьом пожертвувати. Дай нам сил, Мати Божа! Допоможи нам стати рішучими, допоможи нам не запхикати, допоможи нам мужньо і рішуче відмовитися від життя тлінного задля Життя Вічного. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Введення в храм Пресвятої Богородиці