Довіра і послух Господові
Друга риса, яка робить апостолів добрими помічниками Господніми, – ця безмежна довіра до Нього. Звичайні люди на вимогу Господа віддати хліби, напевно, заперечили б: «З цього нічого не вийде: хлібів надто мало і усі залишаться голодними! Так принаймні, нехай ми будемо ситі!» І звісно, помилилися б у своїх розрахунках. Вийшло б якраз навпаки, і зі своєю скупістю вони і самі залишилися б голодними, бо п’яти хлібців навіть на невелику групу з дванадцяти учнів було абсолютно недостатньо, і не нагодували б інших. Але апостоли сподівалися на свого Великого Учителя. Вони ще не знають, що Він хоче зробити, але коли Він вимагає принести хліб і рибу, вони вже упевнені, що Він Своєю чудотворною силою, яку Він не раз проявляв перед ними, зуміє нагодувати усіх. Їх надія виправдовується!
Ця надія на Христа і на Його Божественну допомогу абсолютно необхідна в християнській діяльності. Завдання, з якими доводиться тут мати справу, такі грандіозні, великі і різноманітні, що впоратися з ними власними силами неможливо. Підійшовши до них ближче і оцінивши усю їх трудність, можна зневіритися від усвідомлення власного безсилля, коли б не цілюща надія! Тільки вона підтримує енергію і робить можливою будь-яку велику справу. «А надія не посоромить» (Рим. 5:5).
Які б труднощі і випробування не стояли на вашому шляху, сподівайтесь на Господа, вірте, якщо Він доручив вам якусь справу, то Він дає і сили, потрібні для її здійснення. Господь чує усіх, хто звертається до Нього, і незримо допомагає їм. «Твердо я надіявся на Господа, – вигукує цар Давид, – і Він прихилився до мене і почув молитву мою. Він вивів мене з ями пристрастей і в’язкого болота, поставив на камені ноги мої і зміцнив стопи мої… Блаженна людина, яка покладає надію свою на Господа» (Пс. 39:1-3,5).
Втім, буває в житті християнина години безрадісної скорботи і хвороби, в які так і здається, що Господь абсолютно кинув і покинув тебе, бо немає в душі анінайменшого почуття присутності Божої; бувають обставини настільки важкі, що здаються безвихідними, іноді хвилі життєвої бурі настільки люті, що здається – один момент, і вони захлиснуть тебе і зруйнують до основи твою справу, над якою ти працював. А допомоги немає. Господь зволікає. І все-таки сподівайся! Сподівайся до останньої хвилини. Адже Господь бачить і твою скорботу, і складність твого становища. Допомога може прийти в останній момент. Ісус «наказав ученикам Своїм увійти в човен і переправитись раніше за Нього на той бік… І, відпустивши їх, пішов на гору помолитись. Увечері човен був посеред моря, а Він один на землі» (Мк. 6:45-47).
Господь іноді віддає Своїх служителів власним силам. Здається іноді, що Він віддаляється від них, залишаючи їх наодинці, без допомоги. Але це тільки здається. Він не зводить з них дбайливого, люблячого погляду і завжди готовий прийти на допомогу. «І побачив, як вони знемагали у плаванні; бо вітер їм був зустрічний; близько до четвертої сторожі ночі прийшов до них, ідучи по морю, і хотів проминути їх» (Мк. 6:48). Він чекає, щоб людина, яку долають хвилі, звернулася до Нього і покликала Його. І нарешті крізь свист і виття бурі коли бурхлива пучина загрожує вже загибеллю, чутні тихі, ласкаві слова: «Підбадьоріться! Це Я, не бійтеся! І увійшов до них у човен; і вітер стих» (Мк. 6:50-51). Не забудемо цієї картини. Це саме життя. Коли буря ворожнечі і ненависті здіймає хвилі над вашою головою, загрожуючи поглинути вас, коли свист і виття дикої злості стають оглушливими, коли з гуркотом рушаться ваші плани, коли зраджують сили і кермо вже вибите з вашої ослабілої руки, тоді згадайте, що Господь стежить за вами, Він не забув вас. З палким благанням призвіть Його, і ви почуєте тихі, ласкаві слова: «Підбадьоріться! Це Я, не бійтеся!». Він увійде до вас у човен, і вітер вщухне.
Навіщо Господь допускає такі моменти випробувань і тимчасового залишення? Вони потрібні для нас, для зміцнення наших сил, нашої віри, нашої надії, для виховання нашої самостійності і твердості в боротьбі. Бачили ви, як мати учить ходити своє дитя? Спочатку вона підтримує його, привчаючи упевнено перебирати ніжками, потім залишає одного десь біля стільця, відходить кроки на три і вабить. Малятку страшно. Підтримки немає. Треба залишити стілець і зробити три кроки самостійно. Цілих три кроки! Втім, мама близько. Якщо спіткнешся, вона зараз підхопить на руки і не дасть забитися боляче. Але три кроки! Ціла прірва! Малятко мнеться в нерішучості. Але стояти нудно. Мама вабить. Треба до неї. Тихенько виставляє одну ніжку вперед. Секунда коливання. Потім раптом страшне зусилля, два невірних кроки, і маля з розмаху кидається до мами. Яка радість! Який захват! Так і Господь, як любляча мати, учить Своїх дітей. Їх необхідно іноді залишати одних, щоб змусити здійснити потрібне зусилля, привчити триматися твердо на ногах і власною волею ходити дорогами життя в Богу. Бурями і тимчасовими залишеннями зміцнюється душа.
З християнською надією нерозривно пов’язується християнський послух, також виявлений апостолами в євангельській розповіді і необхідний для всякої великої справи як умова отримання Божественної допомоги.
«Відкрий Господу путь твою і надійся на Нього, Він допоможе. Він виявить правоту твою, як світло, і правду твою, як полудень. Підкорись Господу і надійся на Нього» (Пс. 36:5-7). Так учить пророк Давид.
Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, матимуть Його сприяння. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, чим більше послуху, тим вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. Але не лише тому потрібен послух християнину, що він залучає до його справи підтримку Божої сили. Він потрібен психологічно.
Самовільна діяльність людини, що палає релігійними ревнощами, але шукає утвердження для своїх планів у собі, а не у волі Божій, звісно веде до бісівської зваби або ж до фанатизму, коли людина свої особисті погляди і бажання починає вважати одкровеннями і веліннями Божими. Лукавий часто користується такими людьми для того, щоб зруйнувати справу Божу. Користуючись тим, що людина не шукає усім серцем волі Божої як вищого закону для своєї діяльності, спокусник починає нашіптувати їй цілі і проекти ніби добрі, але в яких насправді завжди прихований підступний розрахунок привести справу до загибелі. Якщо людина шукає мотивів для своєї діяльності в самій собі, то вона зазвичай приймає ці диявольські нашіптування за свої власні думки і почуття, йде за ними і губить і справу, і часто себе. І чим більше вона при цьому проявляє старанності, ревнощів, палкості, тим гірше для неї і тим вірніша і швидша загибель. Єдиний порятунок від цієї небезпеки – у щирому шуканні волі Божої і в безумовному їй підпорядкуванні.
Надзвичайно потрібний і корисний послух також у періоди невдач і розчарувань. Без нього легко народжується в душі смуток, коли людина бачить, що плоди її робіт, іноді важких і тривалих, гинуть без сліду. Цей смуток неможливий у слухняній душі, яка цілком довірилася волі Божій. Твердо знаючи, що життя являє вічну боротьбу добра і зла, і що плоди цієї боротьби цілком у руках Божих, людина, віддана волі Божій, і в краху своїх планів і результатів своїх трудів бачить також один з незліченних епізодів цієї боротьби, в якій проявляється сила Божа. Якщо її справу спіткає невдача, то для неї це означає, що вона або невгодна Богові, або зроблена не так, як слід, або ж, нарешті, зруйнована потуранням Божим, щоб випробувати або зміцнити її вірність Богові. У всіх цих випадках вона може тільки дякувати Богові. Для гіркоти і смутку тут місця немає.
«Обов’язки – твої, а результати – Божі», – сказав древній мудрець. При такому розумінні послуху можна завжди бути діяльним і залишатися спокійним. Отже, коли на вашому християнському шляху зростають завдання грандіозні і ускладнені, з вигляду непереборні, тоді віддайте себе Господу Ісусу Христу з повною довірою, послухом, самовідданістю, і ви побачите, що в Його руках ваші таланти, сили і здібності збільшаться безмежно, як збільшилися п’ять невеликих хлібів, і утруднення будуть подолані.
<< Самозречення в служінні Богові
Зовнішня обрядовість і піклування про батьків (Мк. 7:1-24) >>