Самозречення в служінні Богові
Якими ж були настрої учнів, які створили для них можливість бути посередниками Божественної сили Господа, що творила велику справу їх руками? Коли вони повернулися до свого Божественного Учителя після першої проповідницької подорожі, вони були радісно налаштовані, але голодні і стомлені. Зглянувшись, Ісус сказав їм: «Підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте, – бо так багато народу приходило і відходило, що їм ніколи було і їсти» (Мк. 6:31). Але щойно вони відплили на другий берег озера, як народ кинувся за ними берегом навкруг озера до того місця, де мав пристати їх човен. Коли вони висадилися, величезний натовп чекав їх. Про відпочинок нічого було і думати. Господь знову почав учити народ, і в цьому минуло ще багато часу (в. 35). Голод і втома учнів мали збільшитися до останньої міри. І ось у цю хвилину Господь раптом вимагає від них, щоб останні п’ять хлібів і дві риби, що були в них, вони віддали народу. У кожному з нас ця вимога, певно, викликала б почуття обурення. «Помилуйте, ми самі голодні! Дайте ж і нам поїсти. Та й хіба можна нагодувати такий натовп п’ятьма хлібами! Вони з’їдять по крихітному шматочку і не відчують. Ситі не будуть, а ми напевно помремо з голоду! Набагато краще відпустити їх, щоб кожен з них купив хліба скільки йому потрібно!»
Так чи приблизно так стали б міркувати ми. Апостоли чинять інакше. Втомлені, голодні, забуваючи про себе, вони віддають беззаперечно увесь свій хліб для народу, вони упевнені, що якщо цього вимагає їх Учитель, то отже, так потрібно. Ні слова скарги, сумніву або протесту! І диво здійснюється. Таким чином учні у своїх стосунках до Господа виявляють з усією визначеністю три риси, завдяки яким вони могли стати апостолами і продовжувачами Його справи:
- повне самозречення;
- безумовна довіра до Господа;
- беззаперечний послух Своєму Божественному Учителеві.
Це і є елементи християнської надії, тієї непереборної сили, яка здійснювала в християнському житті великі справи. Так само і нині усе велике в християнстві створюється саме через людей, які мають вказані риси. Вони потрібні, таким чином, кожному християнину, що бажає працювати над поширенням Царства Божого.
1 Самозречення, або повне забуття, про свої особисті інтереси і вигоди потрібне для перемоги головним чином зовнішніх перешкод, яких завжди буває немало на шляху суспільно-християнської діяльності. Не треба забувати, що на цьому шляху неминуча найжорстокіша боротьба з духом злості, який користуватиметься усіма засобами, щоб нагромадити перед вами масу найбільш несподіваних і важких перешкод. Головним чином, він намагається діяти на ваш егоїзм, збуджуючи у вас почуття шкодування самого себе, яке може бути переможене лише самозреченням.
Передусім виникають перешкоди в зовнішній обстановці вашої справи: протидія вороже налаштованих до вас людей, неможливість дістати необхідні для справи засоби, утруднення в створенні потрібної обстановки, поневіряння в особистому житті, часто нужда, голод, відсутність найнеобхідніших зручностей. До усього цього потрібно підготуватися. Якщо ви розраховуєте працювати в повному комфорті і з усіма зручностями, то з цими розрахунками треба покінчити раз і назавжди. Такі працівники на ниві Божій не потрібні, і нічого вони не створять. Завжди майте перед очима великі образи тих служителів Божих, які «зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11:36-38). Та зате вони здобули велику перемогу над світом і змусили його визнати свої ідеали, свою віру і свої сподівання.
Далі слідують спокуси з боку людей. Вас обмовлять, обіллють брудом, висміють. Це неминуче. Збудити проти вас людей і обчорнити ваші наміри в їх очах для диявола нескінченно легше, ніж створити зовнішні фізичні перешкоди і утруднення вашій справі, бо розпоряджатися обставинами життя він не владний, але в наклепі і в брехні він справжній майстер. Про цю гірку долю попереджає Господь Своїх послідовників: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене перше, ніж вас, зненавидів. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас» (Ін. 15:18-20).
Щоб здолати цю спокусу, їдку гіркоту образи і несправедливості, яка чекає на вас як неминуча нагорода від людей за ваші кращі і безкорисливі пориви, щоб не озлобитися і не розчаруватися остаточно і не кинути справу незважаючи на усе, для цього потрібна вже досить висока міра самозречення. Необхідно, щоб любов до справи в ім’я Христове і усвідомлення християнського обов’язку нескінченно переважали над особистою самолюбністю. Чому в нас так мало справжніх корисних церковно-громадських діячів? Головним чином через те, що ніхто з них не вважає за потрібне подавити в собі самолюбність і Божу справу поставити вище за дрібний егоїзм. Беручись за справу, вони найчастіше приймають її як тягар, як сумну умову для того, щоб придбати шану, похвалу, повагу людей. Тому і виконують її погано, не вкладаючи в неї душу, і негайно ж від неї відмовляються, щойно побачивши, що помилилися в розрахунках і замість похвали отримали лише ганьбу, хоч би і цілком заслужену.
Нарешті, найважче випробування, що вимагає майже безмежного самозречення, виникає тоді, коли саме серед тих людей, про благо яких ви піклуєтеся і для яких працюєте, ви знаходите ворогів і зрадників. Отримувати образи і чути докори завжди важко, але отримувати їх від людей, про благо яких ви піклуєтеся і яких ви любите, майже нестерпно. А тим часом часто буває саме так, що від найбільш улюблених ви отримуєте найбільш сильні удари. Мабуть, і це неминуче. Не забудьте, що Іуда знайшовся і серед учнів Господніх.
За таких умов продовжувати любити, піклуватися і служити людям, які вас клянуть, ганьблять, завдають вам всіляких неприємностей, для цього потрібна величезна мужність і повне забуття своєї особи. І це можливо лише при глибокому внутрішньому переконанні, що ви працюєте не для людей, а для Бога, Йому дасте кінцевий звіт і тільки в Ньому знайдете безпристрасного всезнаючого суддю. Лише надія бути виправданим перед Ним дає вам сили перенести те, що для звичайної людини здається неможливим.