Зовнішня обрядовість і піклування про батьків (Мк. 7:1-24)
Знову євангеліст Марко розповідає нам про зіткнення між Господом і фарисеями, одне з тих численних зіткнень, які, поступово посилюючи злість фарисеїв, призводять до страшної розв’язки. Не просте непорозуміння і не одна лише роздратована дрібна самолюбність, що боїться втратити свій вплив, відчувається в репліках книжників, що докоряють учням Господнім у недотриманні передань старців. Коріння зіткнення лежить набагато глибше. Перед нами два абсолютно різних світогляди, два погляди на релігію, два розуміння ставлення людини до Бога.
Зрозуміло, що фарисеї цінують головним чином зовнішню поведінку і ритуальне, або обрядове благочестя, що виражається в ретельному і неухильному виконанні обрядів, численних передань, релігійних звичаїв. Господь, навпаки, вимагає від людини внутрішнього налаштування, люблячого, чистого серця, душі відданої Богові, і поведінки, цілком підпорядкованої цьому духу любові до ближнього і відданості Богові. Усе це можливе лише за умови, якщо єдиним центром життя для людини є Бог і єдиною метою життєвих прагнень – єднання з Ним. Але ми вже знаємо, що ці прагнення легко підмінити іншими, які мають лише релігійну видимість, і Бога можна замінити різними кумирами. Як не дивно, але таким кумиром, що замінює Бога, може стати зовнішній релігійний культ, пишне урочисте богослужіння і навіть аскетичний подвиг. Усім цим можна захопитися до такої міри, що абсолютно зникає думка про те, що все це не більш як засіб релігійного виховання, і поза цим не має жодної цінності.
Засіб стає єдиною метою, і в цьому захопленні зовнішністю сама думка про Бога тьмяніє і слабшає. Для пояснення наведемо наступне порівняння. Мета гімнастики полягає в тому, щоб зміцнити здоров’я людини, і більшість займається нею саме для цього. Але можна і не мати цієї мети і займатися гімнастикою заради самої гімнастики, щоб навчитися майстерніше робити різні трюки або поставити новий рекорд в якомусь виді спорту. Так займаються нею акробати, борці, професійні спортсмени. Основне завдання – зміцнення здоров’я – тоді забувається абсолютно, а надмірні вправи навіть шкодять.
Аскетичний подвиг зміцнює духовне здоров’я, і в цьому його єдиний сенс. Є люди щиро релігійні і віруючі, для яких саме слово «подвиг» і думка про наслідування древніх святих у суворості життя мають діяльну силу, і вони готові перейняти на себе будь-який подвиг заради самого подвигу, абсолютно не думаючи про те, наблизить це або віддалить їх від головної мети християнського життя – єднання з Богом, бо надмірний подвиг може бути навіть духовно шкідливим. Для цих людей подвиг стає кумиром, що замінює Бога. Для фарисеїв таким кумиром, який затулив від них ідею чистого шанування Бога і обов’язкового підпорядкування єдиній волі Божій, було передання старців і обряди. Цілком пішовши в цей бік і сліпо йдучи за своїми улюбленими переданнями, вони нерідко помічали, що ці помилкові ревнощі ведуть їх до порушення справжньої волі Божої, ясно вираженої в законі Мойсеєвому. Яким чином і від яких причин пішло це неправильне зрушення в релігійному світогляді, ми тут не говоритимемо.
Господь у Своїй відповіді ревнителям передань відмічає одну частковість, де уся нісенітниця їх надмірних ревнощів виступає особливо яскраво. На цих словах ми і зупинимося. «І сказав їм: чи добре, що відкидаєте заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання? Бо Мойсей сказав: шануй батька свого і матір свою; і: хто лихословить на батька або матір, нехай смертю помре. А ви кажете: якщо скаже людина батькові чи матері: “корван”, тобто дар Богові те, чим би ти скористався від мене, то вже дозволено нічого не робити для батька свого або матері своєї. Переступаєте слово Боже переданням вашим, яке ви ж і установили; і робите багато чого, до цього подібного» (Мк. 7:9-13). Ясно і чітко Господь вказує на протиріччя закону, в якому опинилися фарисеї, на ту безвихідь, в яку вони зайшли завдяки тому, що підмінили волю Божу своїми переданнями.
Недолік суєтної релігії і лицемірного благочестя полягає в зловживанні зовнішньою обрядовістю, у цьому і полягало фарисейство, з яким Господь невпинно боровся. Людина прикриває цією маскою свої вади; такою є зарозумілість цих фальшивих святенників, що вони жертвують святим Божим законом для жалюгідної обрядовості своєї благочестивої фантазії. Фарисей через обітницю присвячує увесь свій надлишок храму, на купівлю жертв, солі і дров і залишає помирати з голоду батька або мати. Закон Мойсеїв вимагав повної слухняності і поваги до батьків, і разом з цим на дітей покладалися, звичайно, турботи про підтримку їх існування. Але якщо син обтяжувався цим обов’язком і хотів цього позбутися, йому достатньо було сказати про кошти, що йдуть на утримування батьків: «Корван», тобто присвячується Богові, і він був вільний від свого синівського обов’язку.
Порушення Мойсеєвого закону і волі Божої, у ньому вираженій, тут було явне, і кожному із слухачів ставало зрозуміло, наскільки неправі були фарисеї у своєму обрядовому фанатизмі. Викриваючи фарисеїв, Господь у той же час підкреслює необхідність виконання старозавітних заповідей і, зокрема, важливість п’ятої заповіді закону Мойсеєвого про шанування батьків, яка, мабуть, дуже страждала в той час через загальний занепад устоїв. Заповідь ця дана в Старому Завіті, але тут Господь дає безумовне підтвердження її обов’язковості для Своїх послідовників – християн усіх часів. З цього погляду, слова Божі набувають для нас важливий сенс, бо стосунки дітей до батьків – це болюче питання нашої сучасності. Здається, ніколи ще п’ята заповідь не була в такій зневазі і ніколи ще батьки не страждали так від дітей, як у наш час. «Шануй батька твого і матір твою, [щоб тобі було добре і] щоб продовжилися дні твої на землі» (Вих. 20:12), – так заповідав Господь через Мойсея. «Діти, будьте слухняні батькам вашим у всьому, бо це благоугодне Господеві» (Кол. 3:20), – свідчить апостол Павло в посланні до Колосян і в посланні до Ефесян підтверджує з новою силою: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. “Шануй батька твого і матір” – це перша заповідь з обітницею: “щоб тобі було добре і щоб був ти довголітнім на землі”» (Еф. 6:1-3). Так ясно і рішуче засвідчений у слові Божому обов’язок синівської поваги до батьків, і обов’язок цей залишається все тим самим від древніх часів і до нашого часу.
Господь підтверджував цю заповідь, Сам свято виконував її в житті. Пригадаємо, що перше диво в Кані Галилейській, де Він перетворив воду у вино, здійснено було Ним на прохання Його Матері. Про дитячі роки Спасителя ми мало маємо відомостей, але святий Лука проте зберіг одне характерне і цінне зауваження, що Він був слухняною дитиною і «корився» батькам Своїх (Лк. 2:51). У хвилини останньої агонії, висячи на Хресті, помітивши Свою заплакану Матір біля підніжжя хреста, Він з любов’ю поглянув на Неї. Побачивши «і ученика, що тут стояв, якого любив, говорить до Матері Своєї: Жоно! Це – син Твій. Потім каже ученикові: це – Мати твоя! І з цього часу ученик взяв Її до себе». В останню хвилину життя, забуваючи про власні нестерпні страждання, Він проявляє таким чином синівську ніжну турботу про майбутнє Своєї Матері, доручаючи її піклуванням Свого учня.
У древніх євреїв заповідь про шанування батьків дотримувалася дуже строго, як і усі заповіді Мойсеєвого закону. За побої і образи батьків присуджували до страти (Лев. 20:9). Винного виводили за стан або за межі міста і там побивали камінням, причому в цьому брала участь уся община села або міста. Як пояснює святитель Іоанн Златоуст, це робилося з тією метою, щоб кожен учасник страти, дивлячись згодом на свою праву руку, що кинула камінь, згадував про свої обов’язки до батьків. Брало участь у цьому усе село, бо відповідальність за злочин закону лежала на усіх.