Про послух батькам і його користь
Сімейні стосунки древніх патріархів суцільно пройняті цим духом синівської шанобливості і покірності, і біблійна історія дає багато зворушливих прикладів глибокої любові до батьків. От Ісаак, син Авраамів. Коли Авраам отримав від Бога веління принести в жертву сина свого, він «устав рано-вранці, осідлав осла свого, взяв з собою двох слуг своїх та Ісаака, сина свого». Ісаак беззаперечно підкоряється. Три дні йшли вони, поки нарешті Господь вказав Аврааму гору, на якій мало здійснитися жертвопринесення. «І сказав Авраам слугам своїм: ви залиштеся тут з ослом, а я і син підемо туди і поклонимося, і повернемося до вас. І взяв Авраам дрова для всепалення, і поклав на Ісаака, сина свого; взяв у руки вогонь і ніж, і пішли обоє разом». Довірливо, з повною готовністю Ісаак йде за своїм батьком. «І пройшли на місце, про яке сказав йому Бог; і влаштував там Авраам жертовник, розклав дрова і, зв’язавши сина свого Ісаака, поклав його на жертовник поверх дров. І простяг Авраам руку свою і взяв ніж, щоб заколоти сина свого» (Бут. 22). Навіть у цю хвилину під ножем батька Ісаак не виявляє жодного опору, щоб захистити себе, і лише Ангел Господній, що зупинив руку Авраамову, зберігає йому життя.
От Йосиф, син іншого патріарха, Якова. В Єгипті при дворі фараона він досяг найвищої посади. Він багатий і могутній. Але коли він дізнається, що його престарілий батько, простий пастух, їде до нього і знаходиться вже близько, він забуває усе, палаючи нетерпінням швидше побачити батька: і пишний двір, і свій високий сан, і свою величезну владу; він «запряг колісницю свою і виїхав назустріч Ізраїлю, батькові своєму, в Гесем, і, побачивши його, упав на шию його, і довго плакав на шиї його» (Бут. 46:29).
От блискучий цар Ізраїлів Соломон, слава про багатство і мудрість якого гриміла далеко на Сході, і ось ставлення його до матері. «І увійшла Вирсавія (мати Соломона) до царя Соломона… Цар встав перед нею, і поклонився їй, і сів на престолі своєму. Поставили престіл і для матері царя, і вона сіла праворуч від нього» (1Царів 2:19).
У всій історії християнства ми бачимо чимало прикладів подібного ставлення до батьків. Повага до них, самовіддана любов і повсякчасна турбота – усе це складає неодмінну рису життя християнського сімейства. З безлічі прикладів візьмемо лише декілька. Святитель Григорій Богослов – у молодості один з кращих учнів Афінської школи – мав усі шанси на найблискучішу кар’єру. Йому пропонували кращі місця в Афінах, цінуючи його знання і таланти. Життя посміхалося йому, ваблячи славою, багатством, шаною. Він відмовився від усього і оселився в бідному містечку Назіазі, бо там жили його батьки, які потребували його підтримки. Його заповітною мрією завжди було чернецтво, подвижництво, тихе життя в пустелі. У шкільні роки він часто розмовляв про це зі своїм другом, майбутнім святителем Василієм Великим, пройнятим тими ж прагненнями. Друзі мріяли про це, будували плани, повні світлих надій і чистого юнацького захоплення. Заради батьків святий Григорій відмовляється від дорогої мрії і від цих планів, і, коли святий Василій нагадує йому про них і запрошує жити разом у пустелі, він відповідає йому листом: «Я повинен порушити цю обіцянку, але те не моя провина, бо обов’язок дружби має поступитися закону синівської любові». І в палкій молитві до Бога він так пояснює мотиви своєї відмови: «Роблячи послугу батькам, я думав виконати угодне Тобі, Царю мій Христе, бо Ти дарував смертним дітей, щоб вони мали собі допомогу і ними, як жезлом, підпирали свої тремтячі члени».
Чому важлива п’ята заповідь і чому святі угодники так строго дотримували її?! Ми знаємо, що усі заповіді дані Господом для блага самої ж людини. Вони є тими духовними основами життя, утверджуючись на яких, людина може створювати собі щастя і міцне майбутнє.
«І Я вивів їх із землі Єгипетської, – говорить Господь вустами пророка, – і привів їх у пустелю, і дав їм заповіді Мої, й оголосив їм Мої постанови, виконуючи які людина була б живою через них» (Єз. 20:10-11). Те ж саме треба сказати, зокрема, і про п’яту заповідь, вона потрібна передусім для нас самих. По-перше, це найкраща школа послуху. Нічого не може бути простіше, легше і природніше, як навчитися послуху в сімейній обстановці, у підпорядкуванні батькам. Це найлегший послух, який знає життя. Якщо навіть у строгих батьків він з’єднується з вимогливістю і певною суворістю, чому здається іноді важким, то все ж це відчуття важкості і неприємного змушення пом’якшується батьківською любов’ю і дбайливістю. Батькам коритися легше, ніж чужій людині вже просто тому, що вони – батьки, найближчі люди, ми їм усім зобов’язані. Навіть внутрішньо не погоджуючись з їх вимогами, ми все-таки знаємо, що ці вимоги завжди переслідують нашу користь, як би їх не розуміла батьківська любов.
Де ви знайдете подібну школу? Але ви запитаєте, можливо, навіщо ж потрібно вчитися послуху? Хіба він потрібен для людини і для її щастя? О так! Якщо навіть узяти просто життєві стосунки, то неважко помітити, що вони являють безперервну низку підлеглості різною мірою і в різній формі. Учитель, хазяїн, начальник, влада, закон, держава – усе вимагає послуху. Усе життя побудоване на цьому, і від життя нікуди не сховаєшся. Ось чому людям, які недисципліновані з дитинства і не звикли до послуху в батьківській сім’ї, так важко живеться: життя або суворо ламає їх по-своєму, або просто викидає геть. Але це ще далеко не найголовніше. Набагато важливіше та обставина, що християнське життя має бути не чим іншим, як суцільним послухом Богові.
Життя – не іграшка. Це безперервний процес побудови Царства Божого, що твориться під керівництвом Божим. Ми усі покликані до цієї роботи і кожному з нас відведена в цій справі своя роль. Щоб робота йшла гармонійно, для цього необхідно, щоб кожен з нас зі свідомим підпорядкуванням прийняв свою роль з рук Божих і працював там, де поставив його Господь. Звісно, ми вільні і можемо або відмовитися від цієї роботи зовсім, або вести її на власний розсуд. Але в першому випадку ми не можемо потрапити в Царство Боже, якщо не працюємо над його влаштуванням, у другому випадку ми неминуче припустимося маси помилок і хибних кроків, які можуть привести до прірви; або ж для того, щоб поставити нас знову на правильну позицію і привести нашу діяльність у згоду із законами побудови, Господу доводиться вживати дуже суворі заходи, а це важко і боляче. Тому, чим більший послух Богу, тим вірніше йде наша християнська робота, і тим легше життя за внутрішнім відчуттям, хоч би зовні воно було повне невдач і лих.
До Божого ж послуху найкраще веде школа батьківського послуху. Ось чому вона така потрібна. Скажу більше: сама суворість батьківської дисципліни корисна для дітей і бажана. Чому? Суворі випробування потрібні для духовного вдосконалення, як вогонь, що очищає метал. Тут ми не говоритимемо про психологічні причини цього явища, але це – закон духовного життя. «Вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя» (Мф. 7:14). Але якщо цю школу скорботи і випробувань ми не пройдемо в дитинстві в батьківській сім’ї, то Господу нічого не залишиться, як піддати нас життєвим випробуванням, а це набагато важче, особливо без попередньої підготовки в рідній домівці. Але, якщо цей скорботний курс духовного виховання у вигляді батьківських покарань і певної суворості стосунків ми пройдемо з дитячою покірністю в рідній домівці, то подальші випробування часто виявляються непотрібними, принаймні, найбільш гострі і болючі з них. Тому наступне життя йде порівняно гладко у виконання обіцяння Божого: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжилися дні твої на землі», – запевняє Господь.
<< Зовнішня обрядовість і піклування про батьків (Мк. 7:1-24)
Зцілення біснуватої дочки і цінність тривалої молитви (Мк. 7:24-37) >>