Зцілення біснуватої дочки і цінність тривалої молитви (Мк. 7:24-37)
Коли Господь Ісус Христос прийшов у краї Тирські та Сидонські, «почула про Нього жінка, в якої дочка мала нечистого духа, прийшла і припала до ніг Його; а жінка та була язичниця, родом сирофінікіянка» (Мк. 7:25-26). Це була нещасна жінка. Улюблена дочка її страждала біснуванням. Випробувані були усі засоби, щоб вилікувати її; усе було марним. Бідна мати була у відчаї, як раптом почула, що в її країні з’явився Великий Пророк, сильний духом, могутній, милостивий, який зціляє найважчі недуги одним словом, одним поглядом, одним дотиком. Знову надія спалахує в змученому серці. Остання надія! Якщо і тепер вона зрадить, усе кінчено! Жінка йде до Спасителя. У неї немає вибору! Або тут вона вимолить зцілення дочки, або ніде! Вона падає до ніг Господніх і плаче пекучими сльозами останньої надії. Але Господь мовчить.
Той, Хто плаче над чужими стражданнями, тепер байдужий, нерухомий. Збожеволівши від розчарування, жінка подвоює благання, вкладаючи в них усю гіркоту наболілого серця, усю силу свого страждання. І раптом відповідь: «Дай перше насититися дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам» (Мк. 7:27). Жахлива відповідь! Шукати милосердя і дочекатися такої відповіді – це все одно, що отримати удар батога по оголених нервах. Навряд чи багато хто міг витримати подібну відповідь і, напевно, негайно пішли б геть із злістю або з гіркотою образи, в усякому разі, з почуттям повного розчарування. Але жінка не пішла. Навіть ця відповідь не змусила її піти. Вона готова перенести всяке приниження, аби повернути здоров’я улюбленій дочці новою силою спалахнула в ній віра, і з покірливою наполегливістю вона продовжила просити: «Так, Господи; але і пси під столом їдять крихти від дітей» (Мк. 7:28).
Віра, упокорювання і любов жінки здолали усі перешкоди, які мали відштовхнути її від Спасителя і які Господь навмисно поставив перед нею. «За це слово, іди, – сказав Він їй, – вийшов біс із дочки твоєї» (Мк. 7:29).
Жорстокість першої відповіді абсолютно не в’яжеться з лагідним виглядом Господа. Хіба так говорив Він зазвичай з нещасними людьми, які зверталися до Нього за допомогою? Хіба ставився Він колись так до людського горя? Ніколи. Зрозуміло, що відмова в проханні і різка відповідь дані Ним умисне з якимсь наміром. Навіщо? – Щоб випробувати упокорювання жінки, щоб зміцнити її віру, яка посилюється своїми перемогами над перешкодою, щоб викликати її любов на нове наполегливе благання.
Все це потрібне для виховання людини. Усе це зміцнює її духовно.
Господь кожен випадок, що випадав Йому, обертав для того, щоб дати людині не лише зовнішні блага, про які вона просила, але і прославити її душу, викликавши в ній кращі почуття і налаштування, і таким чином надати їй благодать духовних дарів. Зміцнюючи віру жінки, Він намагається в той же час викликати в ній посилену наполегливість і невідступність благання.
У цьому урок для нас. Урок необхідності наполегливої, тривалої молитви, яка не переходить у відчай і не припиняється від того, що не відразу буває почута, але продовжує домагатися свого, не втрачаючи надії. Ми бачимо, що наполегливе прохання жінки врешті-решт виконується. «Просіть, і дасться вам; – каже Господь, – шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:7-8). Цю ж думку підтверджує Він двома притчами в Євангелії від Луки. «Припустімо, – повчає одна притча, – що хто-небудь з вас, маючи друга, прийде до нього опівночі і скаже йому: друже! Позич мені три хліби, бо друг мій зайшов до мене з дороги, і я не маю чого дати йому. А той зсередини скаже у відповідь: не турбуй мене, двері вже зачинені, і діти мої зі мною на постелі; не можу встати і дати тобі. Кажу ж вам, якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить. І я скажу вам: просіть, і дасться вам» (Лк. 11:5-9).
«Сказав також їм і притчу про те, як треба завжди молитися і не занепадати духом, кажучи: в одному місті був суддя, який Бога не боявся і людей не соромився. В тому ж місті була одна вдова, і вона, приходячи до нього, говорила: захисти мене від суперника мого. Але він довгий час не хотів. А потім сказав сам собі: хоч я і Бога не боюся і людей не соромлюсь, але, оскільки ця вдова не дає мені спокою, захищу її, щоб вона не приходила більш докучати мені. І сказав Господь: чуєте, що каже суддя неправедний? Хіба Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них? Кажу вам, що захистить їх скоро» (Лк. 18:1-8). Таким чином, як вчить притча, треба кричати до Господа день і ніч. Не варто зневірятися, якщо Господь зволікає виконати наше прохання.
Але навіщо ж потрібні довгі, наполегливі молитви? Хіба молитовний труд і довготривале перебування на молитві має якусь ціну в очах Божих і хіба Господь не чує коротких, але щирих, палких молитов? Поза сумнівом, іноді і моментальна молитва, що йде від щирого серця, буває почута Богом. У тому ж прочитаному євангельському уривку розповідається інший випадок зцілення глухого й гугнявого, якого привели до Господа і просили покласти на нього руки. Ніскільки не зволікаючи і не чекаючи повторення прохання, Господь «вклав пальці Свої у вуха його і, сплюнувши, доторкнувся до його язика. І, звівши очі на небо, зітхнув і сказав йому: “єффафа”, тобто відкрийся. І відразу відкрився у нього слух, і розв’язались пута язика його, і почав говорити правильно» (Мк. 7:33-35). Тут молитва була почута негайно.
Але, проте, тривала молитва потрібна; потрібна передусім для того, як каже о. Іоанн Кронштадтський, «щоб тривалістю старанної молитви розігріти наші холодні, у тривалій метушні поснулі серця».
Тривала молитва корисна навіть у тому плані, що привчає нас до постійного пам’ятання про Бога. Центром нашого внутрішнього життя, як ми знаємо, має бути Бог, а психологічно це виражається в тому, що думка про Бога постійно і нерозривно пов’язується з нашою свідомістю. Досягається ж це за допомогою того, що людина спочатку примушує себе як можна довше затримуватися на думці про Бога. Тривала молитва, під час якої думка безперервно возноситься до Бога і до Неба, і являє одну з таких духовних вправ. Вона мало-помалу переходить у молитву постійну і в серцях досвідчених подвижників, що багато потрудилися, стає безупинним джерелом молитовних почуттів і зітхань, навіть у години сну. Серце саме починає виділяти молитву, за свідченням аскетів.
Нарешті, немає кращого засобу для зміцнення волі в духовній роботі, як тривала молитва. Ніколи так люто не нападає сатана на людину, як під час молитви. Найзапеклішу боротьбу з помислами доводиться витримувати саме під час молитви, багато зусиль треба для того, щоб прогнати нав’язливі непотрібні думки і молитовно зосередитися на Богові. Але ця боротьба з помислами, як і всяка боротьба, зміцнює волю, якщо ведеться серйозно, наполегливо і тому успішно. Уміння фіксувати або зосереджувати увагу на одному предметі, що виробляється цією боротьбою в тривалій молитві, і є ознака духовно сильної волі, і чим більша тривалість такої зосередженості може бути досягнута, тим духовно сильніша людина. Говорячи мовою містичних понять, чим частіше і рішучіше християнин перемагає при цьому духів пітьми, які прагнуть відвернути його від молитви, тим більше він зміцнюється.
Розвивається в тривалій молитві і релігійне почуття, особливе почуття вдячності до Бога. Ми звичайно мало цінуємо те, що отримуємо занадто легко, і за те, що ми отримуємо від Господа без жодних зусиль з нашого боку, ми рідко дякуємо. Але те, що досягнуто важкою, наполегливою працею, ми зберігаємо і бережемо як найбільшу цінність. Тому і усі дари і благодіяння Божі, виклопотані нами в наполегливій тривалій молитві, ми особливо цінуємо і не ставимося до них із звичною зневажливою легковажністю, як до речей, що дісталися даром. А таке благоговійне і уважне ставлення до дарів Божих, особливо до дарів духовних, необхідне для плідного користування ними в житті. З іншого боку, чим більше усвідомлюємо ми велику цінність того, що дарував нам Господь, тим більше вдячним почуттям наповнюється наше серце.
<< Про послух батькам і його користь