Далекі і близькі для Бога (Еф. 2:14-22)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 24-ту неділю після П’ятдесятниці . . .
У першому читанні Божественної літургії двадцять четвертої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо про бездоганне примирення між Богом і людиною, а також між людиною і людиною, яке Христос довершив у Своєму тілі. «Він є мир наш», – каже св. апостол Павло. Коли йдеться про двох, з яких Христос зробив одне, то з контексту другого розділу Послання до ефесян випливає, що цими двома є люд вибраного народу Ізраїля і люд усіх інших народів.
Що спільного було між євреями, що поклонялися одному і правдивому Богові, та язичниками, які поклонялися силам природи і багатьом неправдивим богам? У вірі їхній не було нічого спільного. Але Христос прийшов примирити з Богом усіх: і вірних єдиному Богові і невірних. Ворожнеча між Богом і людиною, а цю ворожнечу апостол символічно називає стіною і перепоною, установлена була гріхом, а зруйнована Христовою смертю на хресті. Христос, узявши на Себе гріхи людей, руйнує на хресті їхній смертний засуд, виречений колись у раю.
Апостол говорить про те, що Господь скасував також закон заповідей, тобто показав нечинним оправдання (спасення) через закон. Цю тему св. Павло широко розгортає в різних фрагментах своїх Послань, пишучи про оправдання через віру, а не через закон. Господь «прийшовши, благовістив мир» «далеким», тобто язичникам, і «близьким», тобто євреям. Але ні перші, ні другі, незважаючи на різницю між ними (близькість до Бога і далекість від Нього), без Христа не були примирені з Богом, не мали доступу до Нього, не могли спастися своєю праведністю чи дотримуванням заповідей.
Апостол Павло заохочує ефесян повірити в те, що вони, ще зовсім недавно так далекі від Бога, сьогодні є «спiвгромадяни святим i свої Боговi». Цими словами апостол явно показує, що ті, які походять з-язичників, стали рівними із тими, які походять з вибраного народу, а отже, перші стаються співгромадянами других. Коли св. Павло говорить про святих, то має на увазі тих, які увірували в Христа Ісуса. А коли говорить про «своїх Богові», то цим образом змальовує, якою мірою люди в Христі стали близькими Богові, не просто Його слугами, чи навіть друзями, але «своїми», тобто тими, які живуть з Богом в одному домі. Своїми Божими учинив їх сам Господь Своєю жертвою, а збудували їх у вірі пророки та апостоли. Християни, однак, можуть правдиво бути своїми Божими, якщо й самі стануть домом для Бога, Його храмом.
Бог дарував людині, незалежно з якого народу і роду вона походить, надзвичайну благодать повернутися до Його дому, не просто бути близькою до Нього, але перебувати в Ньому, щоб і Він сам у ній перебував. Ця благодать сповнилася через Господа Ісуса, Який витерпів страждання і смерть у Своєму тілі, щоб подолати ворожнечу, сотворену людиною між нею та Богом. Богові було можливо спасати людину різними способами, та Він вибрав саме страждання і смерть як той спосіб, що виявляє до людини найбільшу любов.
«Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Бог примирив нас із Собою у Своїм Сині, дарував оправдання, жодним чином незаслужене, вчинив нас Своїми домашніми і спадкоємцями. А нам зостається лише прийняти так щедро дароване. Якщо ж не приймаємо, то чи не стаємо чужинцями Богові і приходнями, замість того щоб бути Його домашніми?