Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в Неділю перед Різдвом Христовим . . .

У неділю перед Різдвом Господнім, неділю Отців, чуємо уривок Послання до євреїв, в якому автор говорить про велич віри. Віра настільки могутня, що здатна творити великі, а подекуди по-людськи неможливі речі. Адже потрібно було Авраамові правдивої віри, щоби на одне лише слово Бога покинути землю, де жив, і піти оселитися в невідомий край. І в тому краю жити не в мурах міста, але в наметі, виявляючи тим правду про тимчасовість земного життя і прагнення майбутнього й непохитного.

Потрібно було Авраамові глибокої віри, щоб узяти із собою сина на гору, де мав принести його в жертву. Це був єдиний син, народжений у чудесний спосіб на схилі літ батьків. Це був той спадкоємець, з якого Бог обіцяв вивести численний народ. Авраам так вірив Богові, що не запитав Його, як здійсниться обітниця, якщо сина буде принесено в жертву. Каже автор Послання до євреїв, що Авраам мав віру в те, що Бог може воскресити його сина і таким чином здійснити обітницю.

Яка велика і гарна ця віра. Віра, яка не допитується і не порушується. Авраам вірою благословив синів, знаючи, що Бог турбуватиметься про них. Вірив також і Яків, що сини Йосифа будуть благословенні Богом. Вірив Йосиф у вихід Ізраїля з Єгипту. Вірили батьки Мойсея в те, що Бог врятує їхню дитину з руки фараона. Вірили Гедеон і Варак, Самсон і Ієффай та інші судді, що Бог допоможе їм здолати ворогів навіть малими силами. Вірив Давид, що якщо служитиме Богу, то матиме славне царювання. Вірив, що Бог з ним і тому не похитнеться від руки ворогів.

Вірили пророки, починаючи від Самуїла, що Бог є єдиним Господом, і звіщали Його слово народові, навіть якщо не розуміли говореного своїми устами. Вірив пророк Даниїл Богові і приборкав левів. Вірили три юнаки у Вавилоні в Божу силу і не були спалені вогнем. Вірили всі ті, які страждали в ім’я Господнє і виконували Його заповіді навіть перед лицем смерті. Вірили Богові мученики Макавейські і їхня подиву гідна мати. Вірив старець Єлеазар та інші числення свідки віри.

А, однак, каже автор Послання до євреїв, вони не осягнули обіцяного. Тим обіцяним є Царство Небесне, життя безконечне в Бозі, осягнути яке стало можливо лише зі смертю і воскресінням Господа. Саме тому, каже апостол Павло, Бог зберіг нам, що живемо в часі Нового Завіту, щось краще, ніж тим, які свідчили віру перед приходом Христа. Адже ми можемо вірою увійти в Царство вже зараз, живучи на землі. Уже тут можемо стати причасниками Бога. Бог є Царством Небесним. Праведники Старого Завіту, Праотці та Отці очікували приходу Царства. Ми ж маємо Царство серед нас. Вони очікували приходу Обіцяного, ми ж втішаємося Його присутністю.

Віра чинить великі речі, а подекуди по-людськи неможливі. Віра відкриває Царство і вводить у нього. Віра оправдує і змінює людину. Віра не прагне доказів, не шукає причин, не стремить до жодних твердих основ, окрім Бога. А жодна основа, окрім Нього, і не є основою. Але чи такою є наша віра? Чи здатна вона «перемагати царства, затуляти пащі левів, гасити силу вогню і уникати вістря меча»? Чи дозволяє нам наша віра «зазнавати наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, каменування і допитів», а врешті і «смерті»? Чи здатні ми бути «тинятися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення»? Але якщо таку віру мали ті, які ще не могли отримати обіцяного, то наскільки більше маємо мати її ми, які вже маємо обіцяне Царство?

Роздуми над недільними читаннями