Треба постійно привчати себе до терпіння. Воно має стати нашою головною чеснотою. Як Господь сказав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). І передусім треба навчитися терпіти самих себе, бо пристрасті, які вирують у нашій душі, часто приносять нам великі страждання. І якщо нам бракує сил ці пристрасті здолати, ми повинні хоч би не давати їм волі, не чинити за своїми пристрастями, не дозволяти, щоб вони проявлялися, а намагатися щосили терпіти – звісно, з допомогою Божою, бо це можна зробити, тільки просячи в молитві до Бога.

Ось дратує мене щось, хочу людині сказати – але треба обов’язково утриматися: «Господи, допоможи мені!» І потім, коли ми навчимося утримуватися в словах, ми зможемо стримуватися і в думках: «Господи, та що ж я таке думаю, прости мене, грішному; як же я міг таку думку допустити?» І так постійно, терплячи себе, ми скеровуватимемо себе до Царства Небесного.

Наш подвиг повинен полягати в цьому постійному контролі над собою. Треба цим самовихованням постійно займатися, а не плисти за течією, і наша праця не буде марною. Що ж нам треба робити? А просто ставити собі питання: як би в цій ситуації вчинила людина, про яку усі кажуть, що вона хороша? – і так і робити, і це буде кроком до істини. Нормальна людина могла б так вчинити? Ні, не могла, отже, я потерплю. Хоча мене усього роз’ятрює, роздирає, а я потерплю.

І якщо ми увесь час старатимемося в цьому терпінні, Господь нам пошле благодать, і зміцнить нас, і дасть нам мужність, бо весь наш подвиг полягає в одному: ми повинні прожити це життя. Господь дав нам життя, і воно дуже важке. У багатьох людей така нестерпна скорбота, що думаєш: ну, твої скорботи – це взагалі ніщо в порівнянні з ними. Адже люди терплять. І ось прожити це життя і залишитися вірним Богові, набути упокорювання, тобто погодитися з цим хрестом, – тільки таким чином можна спастися.

Думки про навколишнє