Митрополит Антоній Сурожський сказав одного разу, що людина повинна стати як би гумовою рукавичкою на руці лікаря. Вона ніскільки не заважає йому діяти і підкоряється волі кожного пальця – ось так і християнин повинен у руку Божу себе вкласти і в усьому підпорядкувати і надати усе робити Господу, а самому, у міру своїх можливостей, через свої дарування, через те місце, на яке він у даний момент поставлений, намагатися догоджати Богові, творити і свою душу, і усе навколо, працювати для правди Божої. Хтось скаже: це ж марно. Так, світ цей, безумовно, згорить, земля ця зникне, антихрист обов’язково прийде. Чи означає це, що наша праця марна? Ні. Скільки ікон порубали і спалили? Астрономічне число. Скільки храмів підірвали? Величезна кількість. І що, марно їх будували? Ні, не марно. Річ у тім, що спасіння душі – це не результат, а процес. І в цьому процесі ми і маємо бути – у цій річці, у цій течії пошуку спасіння. Бо усі наші потуги, які ми робимо, звісно, наївні і смішні. Що може рукавичка сама про себе думати, коли головна дійова особа – хірург? Ми самі нічого не можемо, але ми маємо бути рабами Божими, співпрацівниками Йому в справі цього творення. Тоді Він нас похвалить, і наше життя не буде змарнованим.

Думки про навколишнє