Якщо ми хочемо, щоб Господь похвалив нас і був радий нашим справам, думкам і словам, нам треба досягати успіху в трьох чеснотах.

По-перше, в упокорюванні. А упокорювання – це означає мати завжди мирний, незворушний дух, вважати себе гіршим за інших, негідним того, що тобі дається.

По-друге, у вірі. Треба поза сумнівом твердо вірувати кожному слову, яке сказав Господь, – не в якісь магічні дії або заклинання, а в те, що раз Господь сказав, то, отже, це істина. Тобто треба свою душу так повернути до Євангелія, щоб кожне слово дійсно сприймалося нами як істина. Так, на словах начебто ми віруємо в Євангеліє, а насправді ні, бо творимо такі справи, які не лише з Євангелієм ніяк не поєднуються, вони з жодним віровченням не поєднуються. Навіть релігіям, які мають масу хиб, і тим ми не відповідаємо, не кажучи вже про вищу моральність, яку приніс на землю Господь Ісус Христос. Ми живемо так, що якщо нам усе наше життя показати, то ми вжахнемося, помремо від розриву серця. Ми просто звикли до цього гріха, живемо в ньому, і нам здається, що ми хороші. Ми засліплені власним себелюбством, але коли бачимо такий же гріх в іншому, то обурюємося: як же так? та як же він може? Хоча самі коїмо не лише те ж саме, але і в тисячу разів гірше.

Ну і, звісно, немає в нас милосердя. Господь дав головну заповідь, без якої не можна увійти до Царства Небесного, вона, власне, і відкриває туди вхід: «Полюби ближнього». І не просто полюби, а як самого себе. Не бажай ближньому того, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Як просто! Якщо не хочеш, щоб тебе убили, – і ти нікого не вбивай. Якщо не хочеш, щоб тебе образили, – і ти нікого не кривдь. А в нас виходить, що ми себе завжди вважаємо вищими за інших. Треба навчитися входити в становище іншого, сприймати оточуючих людей не як біологічні об’єкти, які заважають або допомагають нам жити в даний момент, а подумати, що в них теж є почуття, турботи, якась скорбота. Треба навчитися сприймати іншу людину саме як самого себе.

Думки про навколишнє