Для людини, яка усе життя робила кумиром саму себе, смерть жахлива. Недаремно в Писанні сказано: «Смерть же грішників люта» (Пс. 33:22). Люта смерть, страшна, невблаганна, бо сховатися нікуди. З усім, що вдалося тут збудувати, доводиться розставатися. Хочеться нігтями учепитися за цю землю, але нічого не виходить. Організм відмовляється служити людині, вона в жаху, у паніці, кидається до лікарів, до знахарів, аби врятувати свою… що? душу? Ні, врятувати свою шкуру – це дуже вірне слово. Людина не про душу піклується, а саме про шкуру, про оболонку душі, їй треба продовжити життя тіла свого.

Для чого? Ну продовжили ще на десять, ну на сто років. Багато вчених мужів, цілі колективи учених у всьому світі б’ються над цією проблемою: як продовжити. Продовжити що? Ось це неподобство, яке чомусь називається життям, коли людина служить самій собі. Хіба це життя? Ну навіть якщо двісті, триста, тисячу років проживеш, все одно настане момент, коли усе, що ти будував без Бога, рухне.

Думки про навколишнє