Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Вознесіння Господнього . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Подумати тільки, скільки брехні в так званій життєвій мудрості! Скільки брехні в різного роду приказках і прислів’ях: «Чому бути – того не минути», «на роду написано» або «від долі не втечеш». Таке враження, що усі ці «перли» виникли не в православному народі, що вірує в Бога, Який став Людиною, а в середовищі мусульман-фаталістів, чужих самій ідеї свободи, якою Бог наділив людину. Я говорю про це тому, що смертельною безнадійністю віє від розхожого переконання в тому, що в кожної людини є певна «доля», певний заздалегідь написаний Богом план життя, і якщо в цьому плані написано «у морг» – отже, у морг! Навіщо ж ми тоді молимося? Навіщо ми тоді просимо Бога не лише про зміну долі тих, хто живий, але і про Божу милість до наших померлих? Якщо усе вирішено заздалегідь, якщо дійсно «від долі не втечеш», навіщо тоді поклони, навіщо пости? Навіщо взагалі усі наші зусилля, усі наші надії спасти свою душу, якщо усе вже назавжди зумовлено?

Віра в Бога Живого, віра в Боголюдину Христа, Який помер на Хресті, воскрес і вознісся на Небеса, – несумісна з фаталістичними уявленнями про те, що в когось «на роду написано» стати святим, а комусь так же неминуче доведеться померти п’яницею і розпусником. Нехай язичники вірять у свою міфічну долю і гадають на кавовій гущі, що день прийдешній їм готує, ми, хто святкує сьогодні Вознесіння нашого Спасителя, віримо Йому і сподіваємося не на вередливі зірки, а на Його любов до нас, негідних. Любов, яка «усе покриває, всьому йме вiру, всього сподiвається, все терпить» (1Кор. 13:7), ця любов захищає людину в найвідчайдушніших обставинах, зокрема і від неї самої.

Сьогодні, у день святкування Вознесіння Господнього, Церква пропонує нам згадати цю дивну подію, свідками якої були обрані учні Спасителя. І як колись вони, апостоли найближчого кола, так і ми тепер спрямовуємо погляд свій на небо. Що ж ми сподіваємося виявити там, у таємничих співвідношеннях створених планет? Що? Загадку життя свого? Задум Божий про себе? Чи, можливо, нам, як язичникам, важливо дізнатися через них щось про свою так звану «долю»? І так само як колись апостолам, і нам сьогодні із сторінок Книги Діянь звучить ангельський голос: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1:11).

Вознесіння, Джон Сінглтон Коплі

Навіщо ж ми дивимося на небо? Хіба ми не знаємо, що як не прив’язуйся до землі, як не намагайся влаштуватися на ній якнайкраще – Вічне Життя чекає нас не тут, не в цих земних лісах, не серед цих земних дерев і трав, не в містах і селах земних, а в Єрусалимі Горньому, в «домі Отця нашого», де «осель багато» (Ін. 14:2)? А раз ми знаємо це, ми повинні чітко розуміти, що не земна наша «доля» має нас турбувати, а та доля, яка чекає нас у Вічності.

Церква закликає нас пильніше, уважніше дивитися в Небо. Але не в те небо, повне прекрасних і загадкових зірок, яке є предметом професійного інтересу астрономів і хворобливої пристрасті астрологів. Адже це матеріальне небо не вічне, як скороминущий і весь створений світ. І рано чи пізно настане день, коли погляду людства відкриється, що «сонце стало темне, як волосяниця, і місяць став, наче кров. І зірки небесні попадали на землю, як смоковниця, струшувана сильним вітром, обсипає незрілі смокви свої» (Одкр. 6:12,13). Церква кличе нас пам’ятати про Небо духовне, про те Небо, на яке вознісся Господь. Абсолютно очевидно, що преславне Вознесіння Його не було звичайним космічним польотом, сходженням від земної поверхні в міжзоряний простір. Це була подія, порівнянна з творінням світу, коли з небуття творчим Словом Божим було виведене світло. Так само і в день Вознесіння обважнілій гріхом матерії Господь знову повернув здатність сяяти і струмувати подібно до сяючого і струмуючого світла. Бог утілився і став людиною для того, щоб відкрити людині, яка заблукала, дорогу на Небо, щоб повернути їй надію на Вічність, щоб наповнити її скорботне життя високим сенсом.

Для того, щоб побачити це істинне, вічне Небо, зовсім не обов’язково озброюватися громіздкими оптичними приладами, не треба задирати голову вгору, ризикуючи скрутити собі шию. Для того, щоб побачити Небо, на яке вознісся Син Людський, треба пильно і уважно заглянути собі в душу.

Не лише тіло людське не вічне і тлінне. Так само не вічні і тлінні зірки і галактики, і скільки на них не дивися, Істини, Краси і Правди не видивишся. Справжнє, вічне, нетлінне Небо – у нашій душі, і ніде більше. У тій душі, яка дорожче за усі царства земні, бо це за неї, за душу людську, помер на Хресті Спаситель світу. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Вознесіння Господнє