Пізнання Бога
Проповідь священика Гліба Козлова в Сьому неділю по Пасці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«Після цих слів Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе» (Ін. 17:1). Прощальна бесіда Христа з учнями закінчена. Але перш, ніж піти назустріч несправедливому суду і мукам, Христос вимовляє урочисту молитву Отцю за Себе Самого, за Своїх учнів і за майбутню Свою Церкву.
Він просить Отця про славу, про взаємне прославляння, яке полягає не в демонстрації переваги і безмежної потуги, не в підпорядкуванні ворогів і навіть не в чудесах. Для Христа настала година прославляння, бо настала година смерті. Бог прославляється і реалізує Свою владу над творінням, виявляючи Себе цьому творінню як всепереможну Любов, добровільно переймаючи на Себе наслідки людського гріха, приносячи Себе в жертву, щоб дарувати нам життя.
«Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3). Виявляється, істинне життя досягається не збереженням моці тілесної і доброго здоров’я, а пізнанням Бога. Пізнанням Бога, яке не зводиться до точних раціональних пояснень і струнких логічних доказів. Це пізнання – швидше пізнавання, зустріч з Богом, Який закликає людину до Себе. Бог відкривається нам, щоб дати можливість цього пізнання, тобто зустрічі, з’єднання з життям вічним, із спасінням від відчайдушної самотності гріха, з любов’ю, адже «хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» (1Ін. 4:8). Любов – джерело життя, саме життя. Але яка любов? Адже «любити» можна і ковбасу. Наприкінці Своєї молитви Подавець життя зв’язує одкровення Боже і любов-жертву. «І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них» (Ін. 17:26). Таким чином, ми покликані до такої любові, якою Бог-Отець полюбив Сина, Який приніс Себе в жертву за наші гріхи.
Пізнання Бога – не користолюбство знань і інформації, а віддання себе, жертва. Віддання не з примусу і не через диктат зовнішніх обставин, а тому, що благо іншого стає важливішим за благополуччя власне. Тоді і віддавати себе не в тягар, адже це вже не втрата, а дар, дарування себе з любові. Тоді і пізнання-жертва не лише веде в життя вічне, але і приносить радість. І радість ця досконала, оскільки відняти, щось убавити від неї не можна, адже вона і так – у даруванні.
Тому і вимовляє цю молитву Христос «у світі», тобто так, щоб чули її учні, щоб була вона і нашою молитвою і надією, щоб ми мали в собі радість Божу досконалу. Амінь.
Автор: священик Гліб Козлов
Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору