Любов полягає в прояві упокорювання перед тим, кого ти любиш. Дуже легко це можна побачити в стосунках матері і дитя. Ось маленьке дитя, безрозсудне ще, немовля лежить, йому щось незручне, і він починає плакати. А мати, хоч їй, можливо, і спати хочеться, і вона втомилася, вона ж на нього не кидається з кулаками, не кричить: «Замовкни!» Бо все одно марно: немовляті вісім місяців, хіба воно розуміє? І мати змиряється, вона терпить, вона буває до нього поблажлива. Хоча дитя їй завдає масу незручностей, але, проте, вона його не зневажає, не сварить, а намагається вколисати, намагається його якось вмилостивити, щоб він не пхикав. «Чим би дитя не тішилося, лиш би не плакало» – так і кажуть.

Втім, тут є важливий момент: мати любить дитя, бо воно своє, воно кровне. Ось лежать десять немовлят – дев’ять не моїх, а одне моє, – і усі плачуть. До якого в мене бажання кинутися до першого? До свого. Чому? Бо моє. Ось усі діти бігають по калюжах і мій внучок бігає по калюжах. Я не кидаюся до усіх дітей, не намагаюся їх звідти витягнути, а тільки свого. Чому? Бо якщо інші застудяться, мені байдуже, а мені головне своє врятувати, бо моє хворітиме, а якщо моє хворітиме, я за нього хвилюватимуся. Тобто насправді ця любов не повна, вона забарвлена егоїзмом, оскільки це любов до свого, любов до себе. Моя кров, тому люблю і дитину, і онука, вже менше люблю племінника, ще менше люблю двоюрідного племінника, а вже про внучатого племінника можу і не згадувати – за свою дитину, за свого онука хвилююся, за нього серце болить.

Але Господь хоче, щоб ми досягли любові до будь-якого ближнього, щоб любов наша не залежала від того, близька нам ця людина або далека, хороша вона або погана, любить вона нас або, навпаки, вона наш ворог, замишляє про нас зле. Треба досягти такого стану серця, коли кожну людину, навіть якщо вона тобі робить зле, і ти знаєш про це, і знаєш, що вона така-сяка і тільки тобі шкодить, – все одно ти маєш навчитися її любити.

Думки про навколишнє